Сумбурнi думки

Поміж нами ріка - холодна й бурхлива,
Тобі в горлі першить від слова «Пробач».
На шляху не кордони, а товстішають стіни,
Де немає зв'язку через жоден приймач.

Я не знаю тепер, що лякає сильніше:
Побачитись ще раз чи більше ніколи,
Почути твій сміх чи сконати у тиші,
Ховаючи очі від поглядів випадкових?

Я б назустріч пішов, та боюся дороги,
Що чекає на мене: прийняття чи капкан?
Обійми міцні чи кинуте в спину суворе
«Я давно вже не та, кого ти колись знав»?

На спустошенім ґрунті квітки не зростуть,
Та коріння дерев прориває й асфальт.
Кажуть, що рани колись заживуть,
А серце відчує надію й крізь сталь.

Проте віру у тебе я все більше втрачаю,
Хоч колись не повірив би навіть у бога.
На вустах гіркота як ім'я промовляю,
Але страшно забути, бережу кожен спогад.

Тільки час утікає крізь розтрощене скло,
Мені дряпають очі маленькі піщинки.
І те, що в душі викликало тепло,
Знищує полум'я як історій сторінки.

Це відчаю крик - не любовне послання:
Я загубив свого друга серед згаслих зірок.
Змарнілі планети зазнають руйнування -
Я бачив як гинуть світи і засвоїв урок.

Я не полізу в пітьму, де примари блукають,
Не зриватиму більше масок з облич.
Та захід багряний мені тебе нагадає,
Як затужиш за світлом - просто поклич.