Я мiсцевий

               

М'яке повітря, талий сніг і молодістю пахне,
пульсує серце радісно, немов гроза травнева,
блукаю я по могилівських вулицях ще знаних,
і забуваючи, що я давно вже не місцевий.

Змінилося все навколо... Чи змінилось?
Хіба що модний пластик де частково - вікна         
й здається, все життя мені приснилось, -
почую однокласників вже голоси піввіку.

І затуманиться на мить в цей час минуле,
і сивина віддасть, де місце вихор світлий,
де на бігу пацан підметки рве, - не було
ніякої біди іще, не пригальмований ще вітер...

Як хмарка неба купольного храму,
душа була немов солодка невагомість,
де ніби, вічно там мене чекає мама,
де до сих пір у снах літаю в «могильовчик». 

По вуличках іду й до гір Озаринецьких,
пливу одним диханням ностальгічним,
під ногу  я ламаю вже дитячі ті крижинки,
містично сам з собою стрічу моє місто.

Чи видасться, а чи то було правда, -
колись своє там щастя я прогавив.
Було зустрінуте дівча, мов пересмішник,
і раптом узнаю себе – іронія і грішно.

Ти посміхайся, чуєш, дівчино, посмійся,
посмійся на всю душу і зухвало
моїх красот! Ми - однокласники любили!
Війна, окопи, книга? Озирнись, хіба це мало?!

Моя туга ніяк не зарубцюється! Я знаю,
ще осінь, ще зима і знов травнева
пора гряде... По могилівських вулицях блукаю,
і розумію, що навік я тут місцевий!