пiсня Соломii

Пів небокраю — пасмуга відчужень,
змілілі струї й сохле жито,
пів небокраю — нескінченні стужі
і вий тривог несамовитий.
Дим всотує повітря. На світанку
вогонь пожежі тьмарить сонце,
і самочинно брані лихоманка
не розпадається, як стронцій.
Уходять в вічність душі — ешелони! —
з вокзалів міст осиротілих
і поцілунки на мостах Верони
в устах вцілілих скам’яніли.
І шлях прямий і діло правди праве.
Сліди війни не змиє злива.
Лише притишує на хвильку травень
цей гострий біль, все там же, зліва.

світлина: Олександра Екстер.


Рецензии