Зруйноване небо

Руйнувати небо і бачити понад зорі,
Крила розправляти, наче метелик,
Але не знати в цьому часі і в цьому просторі,
Як не писати вірші про тебе.

Руйнувати небо, на клаптях його блакитних
Танцювати душої і серцем – кристал кальциту,
В гранях якого прозоро танцює світло,
Зростає на тріщинах з морських сліз.

Руйнувати небо, щось руйнувати,
Збираючи пазли, створюючи з уламків
Оці вірші, і прагнути торкатися
До сонця і весняного тепла.

Руйнувати небо і посміхатися,
Розправивши плечі без цієї скляної стелі,
І не знаючи, куди тепер крок, куди рух, де розквітати,
Але пелюстками обсипати землю.

Руйнувати небо, вщент розбивати
Кістки світу, який не давав вже подиху,
І знаходити
Кристали,
Фарби,
Скелі
Іншого світу і власного голосу.

Руйнувати небо й пташиной зграєй
Злітати, наче іскри від багаття,
До вирію, і залишатися в кристалах кварцу,
У відблисках небесного опалу.

Руйнувати небо, з нього народжувати
Гори, щоби зрештою взяти спокій,
І понад небом ховати скарби,
І понад небом бачити твої очі.

Руйнувати небо, зірок торкатися,
Бути серед них і проміннями, і метеликом,
Мереживними крилами леготу віддаватися,
І щось шукати, ніби не знаючи, де воно,

Але що в долонях, що в наших розмовах увечері,
Коли руйнується небо, коли тремтить щось всередині,
Я знаю майже кожну шукану відповідь,
З кожним словом дедалі,
Тому і цей вірш,
Кожною літерою,
Про тебе.