Збирав слово вічність із крижаних уламків і малював портрети, писав вірші,
Але їх біль був в тому, що не про тебе,
Серед усіх ламп справжне сонце це лише ти.
Любив як людей, мінливих і ненадійних,
Забувши недоліки й потім побачив їх,
І кожна з історій стала поганой книгой,
Тому що на ціх сторинках була не ти.
Тому що якщо любити – то як мистецтво,
А бути мистецтвом вмієш одна лише ти,
Тому і такими пустими стали вірші, що написани не про тебе,
Тому що і вічність тільки в долонях буває твоїх.
Тому що лише в п'ятнадцять можна отак любити,
Коли ще в мріях розмах до зірок у крил,
Коли слова голосні, але почуття голосніши,
Коли вони зріють крізь роки і крізь вірши.
І я не знаю в дійсності в чому справа,
Що кожного разу закохуюсь я не в тих, не так,
І кожне полум'я від часу і вітру гасне,
І тільки мистецтво буває дійсним коханням – але і його не буває.
Не вечность
© Copyright: Май Михненко, 2025
Свидетельство о публикации №125042806434
Свидетельство о публикации №125042806434
Рецензии