Вiд казки

Старенькій радість невеличка,
Скупий для бабці світ гіркий:
Пташина, сонечко, травичка,
І пам’ять серця, і роки.
І спомин -- жвавий, наче заєць,
І справ дитячих – те і се.
І хліба золотий окраєць –
Що дід від зайчика несе.
Який дідусь? То мрія: хто ти?
Черінь гаряча – мов кожух --
Як мама  втомлена з роботи
Переведе хоч трохи дух.
Кудись втече дитяче щастя,
Майне утіха через гай.
Моя дитино, душу настіж
Ти для чужих не відкривай.
Нехай маленькій, мов горобчик,
Хоч трохи виростуть роки.
Бо люди, мов табун, затопчуть
І світ, і трави, і квітки! --
Малої, чистої дитини,
Що світу не бажає зла.
Весна добігла середини –
І розломилась пополам.
Забув Господь вписати в квоту.
Оглух навік бездушний світ.
І ти, мов кріт, в своїй роботі
Погасла серцем – стільки літ!
Бездарно, безутішно, гірко.
Всім «Не положено!» -- одна.
Лиш носик висунула з нірки –
А тут, мов блискавка: війна!
Пусті слова і мертві квіти,
І бах-бабах, і плям-балям!
І душу всю твою розбито
Серед болючих крові плям.
Вся без опори, без підказки.
Неправда зло своє вершить.
І від дитинства і від казки
Лишилось добрим – тільки пшик.
Радіє пташка: -- Віті-віті! –
Аж заливається, дзвінка!
І стільки ненависті в світі
Затиснуто у кулаках!
               15.04.2025