На згарищi iлюзiй

В засохлій землі утворилися глибокі розколини, нагадуючи невидимо - золотисті стіни колонії. Вони тягнулися аж до чорного неба, охоплюючи всю пустелю. З нього сонце виходило й зоряло вогняне пекло, сиплячи пильні мікрочастинки піску на землю. Буревій піском вимальовує плями деінде, приховуючи під собою останки попелу її покоїв. Потім літаючий Дух заганяє вітри, прискорюючи швидкість вітрища, спрямовуючи його всередину брами. Скрипить червоною піщугою пустеля, одночасно випустивши свої звуки, виманюючи поживу. Вона відчуває наближення поживи. Ще трохи, тільки йди по моїх слідах, залишених мною. Улюблене місце недалеко, чекає на тебе. В цю мить вже відчинені ворота до пустелі сонячної брами, опинившися жертві. Але вона ще не перетнула поріг. Пустеля, продовжуючи старанно дивувати оманливою красою поживи. І ось, як тільки повелася, відразу попленталася очікувана пожива пожирачу. Вона наївно дивилася на красу, створену пустелею, ніби довгоочікувана ілюзія жила. Завмираючи від побаченого: блимали якісь кульки менше, навіть ніж зірка в небі. Вони видимі тільки коли рухалися, малюючи вогняного духа. Враз оживши, відразу ж жбурнув багряне світло на жертву. Миттєво перетворювалася на попелище. Ці огняні кулі спалювали так швидко, як і творили тіні згарища. Досі палає тіло та безупинно горить. А він сміється, видихнувши хмару диму. Його затія зливою ллється вогняним дощем з потойбіччя, покриваючи тонким шаром пороху землю. Ось і настав цей день, зникли останки водограєм вогняних іскор. Зжарилось все. Почали зникати огняні кулі. Побачивши зникнення поживи, спокійно загодячи у чорне небо. Стихло. Сон прийшов. Ніч огорнута пітьмою, тільки виходили рухливі тіні у запелюженому грунті під попілом, танцюючи таємний танець на згарищі. Коли хотіли, розсипалися як піщюга, тільки червоні очиці запалювались їх й горіли на ньому. Від їхнього спалаху завирувала картина якогось пожару у вогняному колі, і там мерехтіли їх.
 
Ожило мертве місце смертоносного вогню у пітьмі. Це місце, здавалося, іскровим простіром, якийсь час мерехтіли очі відтінків, немов скинуті з неба зорі вогні, бовваніють вони на попелищі. Згустки темряви стали ще чорніші за саму ніч. Поступово гаснуть одблиски вогнів на хмарах. Ось і світло замаргало, змінюючись пітьмою. Прийде час, а тоді вернеться знов смертоносний вогонь. А зараз вітерець здуває попіл. Він змішується з піском, старанно розповсюджуючи й покриваючи місцеву землю.
Прогулюючись місцевістю, ненароком хлопчик побачив чорні вугільні кульки, змішані з піском. Взявши жменьку в руку, водночас розкривши її схоже було на копіт. Піднявши голову подивився в далечінь, розгледівши якусь вогняну бусину, водночас йому здалося привабливою вона. Спостерігаючи за нею, вона почала розмножуватися. Вони грали між собою, чепляючи крилами, створюючи гарну ілюзію для спостерігача. Манячи його підійти ближче. Він пошкадибав до вогняної краси, як магнітом хтось притягував, шаленою швидкістю наближуючись до них. Охоче зайшовши всередину покоїв. Ніби пустиня давно чекала на нього. А тим часом кульки продовжували гаснути й знову горіти, і навпаки. Біломир бродив по піщугі між приском. Він був покритим холодним піском й не було там жодного вугляного копіту. Біломир самотньо крокував по простором незвіданої місцевості. Огонь сонця відчувало хтось ходить. Якось незвично було для пустині, жертва гуляє всередині неї. Швидко прокинулося сонце, й як завжди захотіла зжарити жертву за допомогою духа. Побачивши Біломира невидимі стіни колонії заговорили з ним:

«хто тут?».

"Біломир, хочу дізнатися причину смерті здобичі».

«у цих покоях не має смерті, тільки життя».

«але ж я бачу під піском груди згарища».

«то тобі здалося».

«подивись уважніше ось».

Вітер піднявся й зникла груда. Промені світла відразу ж посвітили на хлопця, коли воно ще раз розгледіло, хто знаходиться у її покоях: перелякавшись, світло сонця хутко рушило в протилежний бік, ведучи широку стежку пустелі, присипаючи піском попіл надвечірної пилової бурі, пішовши в глибші тіні. Зникли стіни колонії. Тільки легенький вітерець дув, замітаючи останки жертви. Намагаючись злиняти від хопця. Біломир пішов за нею, не даючи можливості втікти, але вітер подув сильніше, та й ще на мене. Моє тіло трохи пошатнулося, й я впав убік. Я був здивований, коли мене позбавили смерті. Зрозумівши, що мені дали другий шанс на життя. Розколини в землі відновилися. Дерева розквітли, навіть трава з’явилася. Підійшовши до дерева, хутко зробивши з листочків дерев невеличку коробочку. Розповідаючи все, що бачив. Водночас, розпаливши багаття, спаливши все погане, щоб хороше воскреснуло з попілу.