зеленый фонарь

билингва 2016/25




***
невимовне.
я в тебе попав, як у капкан,
пішов на джерело пізно ввечері
завмер безрукою статуєю посеред осіннього саду.
що ж робити? хапати зубами
сухі гілки - вузлуваті олівці,
кидатися під довгі, як лімузини, слова.
креслити чорнозем, дряпати асфальт.
а молодий клен обійняв самку ліхтаря -
скляну квітку на залізному стеблі -
жовтим листям нарядив метал -
«тепер ти жива! тепер ти одна з нас!»
три дівчини з розпущеним волоссям
граціозно вицокотали на алею,
за ними просіменили пухнасті, як норки,
запахи дорогих шампунів.
я чув кожен шерех, відчував деталі:
велосипедист пролетів, шурхіт струнких спиць,
два отроки втупилися в гаджети - жирні метелики
у кільця бузкового світла -
б'ються м'якими мордами об мерехтливі екрани.
і - о диво - хлопець із дівчиною танцюють вальс
нижче - по асфальтовій течії -
під платиновим сяйвом ліхтаря:
вона навчає хлопця: ангел у білій куртці і з рюкзачком,
і сотні думок, деталей, образів роєм
дзижчать, вимагають, покусують -
але скільки з вражень виживуть?
чи розтануть точно крихти масла
на розпеченій сковороді буття.
я потрапив у повільний ураган
з жовто-червоних метеликів жовтня,
миттєвостей-одноденок.

Господи, як же мені все це висловити?
крізь решето свідомості просочується
фосфоресцентна солона вода
сенсу.
і думки думки думки думки кружляють у голові, як музика Ліста:
дивись, як стрімко зірвався кленовий лист -
немов піаніст із ногою в гіпсі - випав із балкона,
а я вискочив із вечірніх тіней змінений
невимовним - ніби легчайшою радіацією
змінили ліричний код моєї душі.
мало не плакав, біг додому,
ворушив обрубками рук, стискав зубами
зелений примарний
промінь.



***
невыразимое.
я в тебя угодил, как в капкан,
пошел на родник поздним вечером,
замер безрукой статуей посреди осеннего сада.
что же делать? хватать зубами
сухие ветки - узловатые карандаши,
бросаться под длинные, как лимузины, слова.
чертить чернозем, царапать асфальт.
а молодой клен обнял самку фонаря -
стеклянный цветок на железном стебле -
желтой листвой нарядил металл -
«теперь ты жива! теперь ты одна из нас!»
три девушки с распущенными волосами
грациозно выцокотали на аллею,
за ними просеменили пушистые, как норки,
запахи дорогих шампуней.
я слышал каждый шорох, осязал детали:
велосипедист пролетел, шуршание стройное спиц,
два отрока уткнулись в гаджеты - жирные мотыльки
в кольца сиреневого света -
бьются мягкими мордами о мерцающие экраны.
и - о чудо - парень с девушкой танцуют вальс
ниже - по асфальтовому течению -
под платиновым сиянием фонаря:
она обучает парня: ангел в белой куртке и с рюкзачком,
и сотни мыслей, деталей, образов роем
жужжат, требуют, покусывают -
но сколько из впечатлений выживут?
или растают точно крошки масла
на раскаленной сковороде бытия.
я попал в медленный ураган
из желто-красных бабочек октября,
мгновений-однодневок.

Господи, как же мне все это выразить?
сквозь решето сознания просачивается
фосфоресцирующая соленая вода
смысла.
и мысли мысли мысли кружатся в голове, как музыка Листа:
смотри, как стремительно сорвался кленовый лист -
точно пианист с ногой в гипсе -выпал из балкона,
а я выскочил из вечерних теней измененный
невыразимым -будто легчайшей радиацией
изменили лирический код моей души.
чуть не плакал, бежал домой,
шевелил обрубками рук, сжимал зубами
зеленый призрачный
луч.