Самі степи до небокраю...
Прадавня матінка земля.
Лиш вітер щемно серце крає
Та грає, наче немовля.
У степових міцних долонях,
В колись поораних полях,
Де зустрічає сонце сонях,
Кургани в сивих ковилях.
А синь така, що душу чуєш,
Де тільки жайворонка спів.
Ти долі прихисток віщуєш
Німим оракулом степів.
Ти знала тисячі світанків,
І сонця спеку, й заметіль,
Дощів серпневих та серпанків,
Пташині мандри звідусіль.
Тебе створили оберегом –
Рудий піщаник бачив все.
Пізніше полчища з Олегом
Повз тебе списи пронесе.
Ти скіфська баба на кургані,
Самотня згадка давнини.
На сході вранішні тумани
Тебе закохують у сни.
І бачиш ти часи колишні,
І мабуть, молишся про те,
Як вітер з півночі колише
В полях колосся золоте...
3 березня 2025 р.
Оберiг
© Copyright: Кузьменко Василий, 2025
Свидетельство о публикации №125030304525
Свидетельство о публикации №125030304525
Рецензии