кiт

От знайдеш десь на вулиці кота,
поділишся із ним шматком чогось там,
що мав у торбі. Каже - смакота,
чіпляється за тебе кігтем гострим,
не хоче відпускати ні на мить.
І що робити з ним? Додому брати?
Ще й нявкає, та їсть - аж гай шумить.
Подивишся... Пішли зі мною, брате.
І десять років поряд, він та я
удвох ділили дах, тепло та їжу.
А що слова? Усі вони - сміття.
Коли Господь послав кота - бери вже,
не треба слів, базікати гаразд.
На жаль недовгий час тобі дається
дружити з ним і знов, у котрий раз
пухнастого притиснути до серця,
та вуса лоскотати уночі,
коли не спиться і коли сомотньо,
бо ми з котом обидва нічиї.
В його мурчанні є скорботна нота,
в моєму слові теж. А час іде,
я знаю - вже лишилось небагато.
Колись я не знайду його ніде,
і вихолоне вщент без нього хата,
і він помре... Помре на самоті,
бо я із ним не зможу бути поряд.
Його не стане... Так, слова пусті.
Недопалки, вино у чарці, сморід,
немитий посуд. Березень... Однак
ще жити далі... Як? Оце питання.
Так взимку помирає одинак,
не знаючи, в якому саме стані
він є, а кіт його в даличині
до ньго рветься - то ж його людина,
що думає - пробачить він, чи ні.
Мій кіт... Невже пробачить?.. Дуже дивно.