дурьоха-душа

Чого ж ти вагаєшся, люба, зима підійшла
до хвіртки - одчиниш, чи ні? Тут рішучості краплю -
і все переміниться... Можна торкнутися скла -
зостанеться пляма від видиху. Я ж бо не кваплю,
не треба на ньому писати якогось листа,
даремно, я літери вже забуваю потроху.
Вже лютий, кохана, і кров застигає густа,
немов колисає не серце, а душу-дурьоху.
Де ж розуму знайдеш? Спалити останній сірник
так легко, та потім цигарка дотліє та згасне,
і що нам робити? Ще лютий нікуди не зник,
ніде ні хмаринки, а сонячко щире та ясне,
та тільки не гріє... Ти хвіртку відчиниш, чи ні?
Чи будеш писати листа на віконній сторінці?
Сніжинки садяться... Ти опіру їм не чини,
нехай остаються. Тут влітку росли чорнобривці,
тепер тут немає нічого. Двірник на снігу
збирає пляшки та бляшанки, бо треба прибрати -
пиячили вчора якісь, тамували нудьгу.
Запрошував хтось... Та не треба запрошення, брате,
коли не до того. Чи волі, чи хисту нема,
що хочеш роби, а доба пролітає зимова
не швидко, як літня. Вже Лютий, на дворі зима,
скінчиться колись, а коли - це вже інша розмова.
Дурьоха-душа нерозумна, усе навпаки -
тут серце керує, йому не накажеш мовчати.
А літом прокинуться мавки, та біля ріки
застогне вночі лісовик, а за ним - потерчата.
Ми мусимо жити, кохана, ти хвіртку прикрий,
не треба нікого пускати, удвох спокійніше.
Ти бачиш, вже чисто, так гарно працює старий,
а місто таке, як було, тільки все ж таки інше.
Як хочеться літа... Сірник догорів і дотлів,
звивається дим цигарковий повільно у хаті...
Душа ухиляється від необачливих слів,
бо слово у серці моєму горить, як багаття.