купола

билингва 2016/25


***
іноді заходжу у дворик церкви Х.
три пухнастих ялинки,
грядка гвоздик і півоній,
і невисока, як слоненя, вишня в кутку,
а ось гранітний постріл - могила попа.
ангел із хрестом, схожий на Дон Кіхота.
і, зворушені в'яненням, у вазі пачкою стирчать
зелено-жовті тюльпани,
немов зв'язка умертвілих курчат.

трусь об віру, як кіт об ногу господаря:
мрррр, веррррую.
спасибі за віскас, за ласку.
за кожну хвилину, золоту рибку.
але відпускаю риб у річку.

Боже, мені так подобається жити.
аж щелепи зводить від сильного почуття:
вчепився в мить, як жадібний пес -
у вершкову кістку,
не віддам.
але й не в силах розгризти
цю смачну, нерозумну любов до життя,
і зуби самі собою розтискаються,
як пальці альпініста
на позамежній висоті.
і день падає, як падалиця.

жебрак біля входу до церкви,
одноногий бандит - засмаглий до коньячної чорноти,
наколоті персні й трефові тузи на пальцях -
гладить пузо сиве
Тузику, що розвалився в ногах
і посміхається
червивою накипом зубів,
і тане нестираний знак - Слово,
і небо над церквою
таке велике, велетенське. линяла синява.
і супермаркет - поруч із церквою тихо стоїть -
«КЛАС».
поздовжня дилда шаноблива.

чорний Єсенін, чорний Моцарт, чорний Ленін,
усіх сховає в себе темрява.
темрява як мати - народжує нас назад.
вбирає наші душі,
точно пелікани - пролиту нафту.
всередині мене кричить
темрява -
чорною блискучою нутрією,
спійманої не заради хутра.
а просто так.
просто так.

я сьогодні прийду у дворик церкви Х,
наберу крижаної води
з джерела
під ступнями мозаїчної діви Марії.
прошевелю молитви-омари в душі -
за всіх живих і за тих, хто вже за межею.
витягну вени зі свого тіла,
як шнурки з кросівок.
і злечу.

я вірю, але я і не сліпну.
і за моєю спиною
шелестить - божественно-сумно -
неосяжна меланхолія:
сіро-зелений вентилятор на весь горизонт
і величезні лопаті повільно рухаються
над океаном,
над прірвою в житі.
і я йду, хитаюся, як зуб.


***
иногда захожу во дворик церкви Х.
три пушистых елки,
грядка гвоздик и пионов,
и невысокая, как слоненок, вишня в углу,
а вот гранитный выстрел - могила попа.
ангел с крестом, похож на Дон Кихота.
и, тронуты увяданием, в вазе пачкой торчат
зелено-желтые тюльпаны,
точно связка умерщвленных цыплят.

трусь о веру, как кот о ногу хозяина:
мррр, веррррую.
спасибо за вискас, за ласку.
за каждую минуту, золотую рыбку.
но отпускаю рыб в реку.

Боже, мне так нравится жить.
аж челюсти сводит от сильного чувства:
вцепился в мгновение, как жадный пес -
в сливочную кость,
не отдам.
но и не в силах разгрызть
эту вкусную, неразумную любовь к жизни,
и зубы сами собой разжимаются,
как пальцы альпиниста
на запредельной высоте.
и день падает, как падалица.

нищий возле входа в церковь,
одноногий бандит - загорелый до коньячной черноты,
наколоты перстни и трефовые тузы на пальцах -
гладит пузо седое
развалившемуся Тузику в ногах
и улыбается
червивой накипью зубов,
и тает нестираемый знак - Слово,
и небо над церковью
такое большое, громадное. линялая синева.
и супермаркет - рядом с церковью тихо стоит -
«КЛАСС».
продольная дылда почтительная.

черный Есенин, черный Моцарт,  черный Ленин,
всех спрячет в себя тьма.
тьма как мать - рождает нас обратно.
впитывает наши души,
точно пеликаны - пролитую нефть.
внутри меня кричит
тьма -
черной сверкающей нутрией,
пойманной не ради меха.
а просто так.
просто так.

я сегодня приду во дворик церкви Х,
наберу ледяной воды
из источника
под ступнями мозаичной девы Марии.
прошевелю молитвы-омары в душе -
за всех живых и за тех, кто уже за чертой.
вытяну вены из своего тела,
как шнурки из кроссовок.
и воспарю.

я верю, но я и не слепну.
и за моей спиной
шелестит  - божественно-печально -
необъятная меланхолия:
серо-зеленый вентилятор во весь горизонт
и громадные лопасти медленно движутся
над океаном,
над пропастью во ржи.
и я иду, шатаюсь, как зуб.