Остання хмара бурi, що йде

...так хо;четься проки;нутись наза;втра
під ні;жний спі;в жада;ної весня;нки,
і з пе;ршим поцілу;нком на зава;трі
зустрі;ти де;нь, а не; прокля;ті та;нки.
Так хо;четься почу;ти го;лос ми;лий
і за;пах надруко;ваної кни;ги...
Вті;м за;мість до;му — за;пах ди;му,
і відпочи;нок не; до шми;ги.
Так хо;четься, аби; життя; трива;ло,
аби; удо;сталь народи;ло жи;то,
і та;к тихе;сенько гримі;ло колота;ло
коли; маржина; в хлі;в іде;. Якби;-то
бажа;нь до бо;га докоти;лась ма;жа,
ми; поверну;лися би вдво;х до па;шні,
і зустріча;ли б де;нь прийде;шній, Ма;ша,
і помина;ли би вчора;шній...
...не мо;же бу;ти стрі;чі без розлу;ки.
Году;ються підбо;рами доро;ги,
не ма;є мі;сця се;рце для розпу;ки,
і, го;й, неле;гкий шля;х до перемо;ги...

Микола Бурачек. Остання хмара бурі, що йде, 1939

­
МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ БУРАЧЕК (1871–1942)

Останні роки творчості посилено працював, намагаючись створити неперевершене зображення неба:

«Дуже люблю я небо. Воно для мене є основою тональності всієї картини, воно мусить жити разом із землею, яка виступає на фоні його своїми формами, предметами, рослинами. Я б’юся над небом, вишукую його тремтячі відтінки, величність хмар, прозорість і глибину».


Рецензии