не Котляревський

Ще трохи - й непомітно з глузду з'їду,
та в каву щиро плещучи коньяк,
я наново складаю Енеїду,
хоча не Котляревський аж ніяк.
До того ж i не схожий на Енея,
не парубок моторний, де ж мені.
Коли була б Дідона - жив би з нею,
і Зевса би не знав у наші дні.
Юнону теж - тварюка, треба ж мати
на думці те, що їй сказав Паріс -
вродливіша моя Венера-мати,
від неї в мене є чимало рис.
Веселий та розумний, сиві скроні,
усе добро - на мові купка рим.
І зошит мій лежить на підвіконні,
а там - усі шляхи ведуть у Рим.

Іще коньяк у каву, як інакше?
У грудні до Сіцілії? Ше б пак.
Вночі насниться знову Троя наша,
а як її забути бідну, як?
Згвалтовану й побиту аж нізащо.
Ще й батько вмер - халепа, знову влип.
Піти б у сад, зануритись у хащі,
пізнати все своє минуле вглиб.
Та сидючи у тім по самі вуха,
вигадувати щось на самоті -
на що здалася батькові сивуха,
навіщо знову риюсь у смітті?
До того ж і Юноні не сидиться,
дала дурепам-бабам дичини,
а в баби розум довгий, як спідниця -
то маєш вранці спалені човни.
Отак сидиш та пишеш а капелла -
один собі в режимі економ,
і схоже, час навідатись до пекла,
засніженого пекла за вікном.

Земля не Кумська - пекла не шукаю,
та найрізноманітніших Сивілл.
Пишу, та знов і знов іду по краю,
не сплячи і працюючи, як віл
над опусом Віргілія - цікаво.
Сивілла взимку, вітер - грай та вій...
А Фебові - хабар, а в чашці - кава,
коньяк - це подарунок від повій,
і що поробиш? Ось тобі Зівота,
Дрімота й Смерть. І голод, і війна,
чума та холод... Люди, наче фото,
Дідона там - це, начебто, вона.
Харон довіз, і Цербер лютий дуже,
десь батько пророкує у імлі -
твій рід великим буде, стогнуть душі -
у цезаря надії замалі,
а гонору - по вінця, річ зухвала,
та сам не до воріт, скоріше - від...
Ти граєш поки в цапа-відбувайла,
колись тобі скориться цілий світ.

Коньяк у каву... Моторошно трохи,
троянцям плисти ще, а що мені?
Є острів, де з часів царя Гороха
живе Цирцея, їй не скажеш - ні.
А все ж за допомогою Еола,
позбавилися лиха моряки,
та й вибрались на острів, що довкола -
де граматка Піярська до руки -
і вчи латину. Труднощі великі,
та вивчили за тиждень. Ну ж бо, ну!
А хто не вчив - тому непереливки,
як пішки йти до берега по дну.
Царю рутунцев зле, лякає Турна
бо види мав, а тут хоч плач, хоч вий...
Та віщий сон, то як робити дурно,
прокинувся - і вже напівживий,
від того всього. Фурія до того ж
підіслана Юноною, за мить
вселилася - не спалиш і не втопиш,
і місто шкереберть, як гай шумить.

Та де ж той Котляревський? На Олімпі
самі боги керують. Я ж - ніхто.
Балкон, цигарка, текст шепочуть липи,
і тихий сніг сідає на пальто.
Ну, що там далі? Кава з алкоголем,
війна іде, рутульці ряд у ряд
троянців тиснуть... Де там липам голим
утриматись, не знаючи порад
від автора. Не мене, все це зайве.
Коли б от Котляревській, щоб йому...
Коньяк у чашці, трохи, для уяви,
і кухня у духмяному диму.
Рутульці б'ють троянців, не до жарту,
фортецю залишати - це ганьба.
А Турн... Він звик численністю вражати,
та ми ж не в тім’я биті, чи ти ба!
Дідів славніших внуки, зостаємось
на цій межі, нікуди звідсіля...
Бійцям непритаманна слів таємність
і кровью пересичена земля.

Частина шоста, я б сказав - остання.
Коньяк ще є, а кави не знайти.
Не відповідь війна, це запитання,
нікуди не надіслані листи -
сторінки книги, тобто - спис у рані,
Вергілій, де ти, хто ти є тепер?
Зупинені часи та стерті грані,
перебіг сотень літ, епох і ер
змінився швидко - Зевсу все обридло,
Юнона та Венера посуд бьють,
заплаканий Амур ламає крила,
і до кінця війни ще довга путь.
Який фінал? Не знаю, не допита
вечірня кава... Знав би що та як,
цідив би тихо з бісова копита
не кров у білу чашку, а коньяк.
Тут грудень, і дописувати марно -
дорога, перехрестя, хмарочос
стоїть у центрі міста, як примара,
і ніч, і Котляревський пише щось.