Гримить, штормить у серц злива

Гримить, штормить у серці злива,
Чому, скажи, моя красива,
Ти все ж його мовчати заставляєш?
І потихеньку закриваєш
На самоті в своїй кімнаті?
В потім знов лягаєш спати...
На ранок йдеш по своїх справах
Немов не чуєш його спалах...

Та лиш бажання серця не сховати,
Його нитки ламають ґрати.
Ти знаєш все це, моя мила,
Тоді чому на серці злива?
Чи не таке ж палає серце
Як в інших тих, що вже горять?
Хіба про це не говорять?!

То не простий гримить, штурмує,
То все душа твоя сумує,
Що зачинила в побут сірий,
Та не згасає її віра...
Іди, не пізно, поки дихання ще маєш,
Чого безцінного,скажи, втрачаєш???
Окрім душі...Коли її закриєш,
Але жива на цій землі
Допоки сильно мрієш...

Нехай вона твоїм палає маяком,
Як оберіг від злої зливи,
Не плач тепер, моя красива.
Іди, ти душу не закриєш за кутком.
Допоки дихаєш на волю рветься,
Коли за мрією летиш, вона сміється...


Отож, пусти, нехай радіє,
Моя крилата, чиста мріє!
І не мовчи, нехай почують,
Навіть коли мости руйнують,
Там неодмінно знов зведуть нові...