колiр кровi

Пробачте, пані, знов звернусь дo вас,
римуючи слова... Зостанусь чемним,
не згадуючи літо, спеку, квас...
Не смійтеся. Що заздрити нікчемам,
коли вам зірку с неба не дістав...
Тут зовні - осінь, а вночі сузїр'я
не ті, що вдома... Декілька уяв,
це краще, ніж одна. Щодення сіре,
здається, трохи нехтує дощем -
ні краплі. Знову я звертаюсь, пані,
до Вас... Якби нікчемою з нікчем
у віршах плів слова високопарні,
спростовував би правило - не смій
торкатися минулого, не треба...
Торкнусь фіранки, що там, боже мій?
Зразок пізньо-осіннього Ереба
за склом - це ніч, бруківка, ліхтарі.
А в пам'яті - цукровий клаптік вати,
бо літо, і співає птах вгорі,
і мир, і ще не треба воювати.
Коли це все було? Та зникло як.
Було це справді, може, тільки вірши
у зошиті? Є кава і кон'як,
і рими є... Скажить мені - навіщо?
Не знаю сам. Такий нікчема я,
даруйте, пані... Осінь б'є рекорди,
назвати вас не можу на ім'я,
затимуючісь десь навколо коди,
і знову повертаючись туди,
де літо, калатає серце лунко,
де врода Ваша чистої води,
і подих Ваш, і присмак поцілунка.
Ну, як забути це? Скажіть мені?
То літо, вату, ті нитки цукрові?
Вже осінь... Листя у часи сумні
фарбує листопад у колір крові.