як не дивно...

словотеча зорі неймовірно грайлива,
а весела така, ніби та скатертина,
що вражала не раз нас стобарвним відтінком
слухай, ліпше пташок, знов виспівує дзвінко
скрипка вдалі пісні, що в міжзорря злітають,
нишком там, поза хмар, біль з печалью ховають,
в них жура не для нас, смутком сплавився човен,
щоб прихилити небо, вже не треба нічого…
то ж і пісню, і смуток не згорнути в сувої
нині я в однотоні, як не дивно, з собою…
шепче втомлений вітер, – а чи вже не запізно
дослухатися знову до осінньої пісні?..


--------------------------------

слов поток, как всегда, необычно игривый
самобранкой предстал из весёлых мотивов,
что не раз восхищал многоцветием тонким,
чу, толковее птиц, вновь солирует звонко
скрипка добрую песнь, что в безбрежье взлетает,
где-то там, между туч, горечь с болью растает…
в ней печаль не для нас, грустью сплавилась лодка,
не исправить ни чем те фальшивые нотки…
так и песню, и грусть не свернуть ныне в свиток,
в унисон быть с собой – тот ещё пережиток…
шепчет ветер уставший, – то ль не старые вести,
вновь бездумно внимать бабье-летовской песне?..

04.11.2024