Волання до Бога, або Вичнопитання до людей

Знов чується усюди пісенька – вікам! набридлая - стара, як світ:
«Де Бог? Де Бог? – Чому Він «блискавкою» не зривається на поміч?..»…
Ех ти, «людиной» названий - незграбний пройдисвіт,
Чого ж тобі від Бога треба ще – усього в світі опріч?!..

Господь нам дав усі-усі багатства – надвагомі! –
Такі дерева, квіти, джерела, шляхи і зІрки…
Дари Любові, Розуму, Творіння… Так про що ж його ми
Ще молимо?! – та часто – зневажаючи, і звинувачуючи, й - для блезіру!..

Ти подивись хоча б на ці осінні соковито-пишні рози,
На – Щастя Це – квітуче у серця, на різнобарвні «дивця» - «свята»! –
Чи можуть ті увік-шляхетнії, класичнії, «колишнії» сторінки прози,
Якіїсь навіть – «донкіхотові»!.. та і Поезії! – найяскравіші «сльози» -
Із тими – Божими Квітунями - хоча б на мить! зрівнятись?!..

А на осіннє різнобарв’я подивись, людина! – чи такі багатства
Ти зміг би десь придбать, десь заробить чи сам створить? –
Не те що там «створить», вони одницями! лиш здатні – і відображатись, -
В найкращих творах і полотнах, що талантами – теж Божими! – на світ рождались…
А нам Господь так просто – купами! - розкИдав злато - різнокольорове! – «Жаром»
Ново-осіннім осіняє – й гарних, і лихих людей, і всіх тварин!..

Любов Господняя до всіх до нас безмежно-терпелива
Й безмежно-щедра!.. Й нам він дав - такий просторий! – дар Любить, –
А ми його, немов оту скарбничку, що в дитинстві накопили,
Давно - примудрились! – забуть в безповоротній тій порі, навіки! там згубить..

Господь нам десять заповідей, всього десять – невеличких! – ввік-залишив…
А ми вже десять десятків віків не можем – жодної! – із них ніяк отямить!..
Господь нам – право вибору – подарував! – як з Божого плеча – овільнив! – Лишенько!! –
Бо боягузимось тим правом справжньо!-вільно скористатись – навіть!..

Ми в слові «скористатись» бачимо «корисливий» лиш корінь, меркантильний сенсик…
Господь – безсрібницто – випестував у нас, а ми ж – за срібний грішик
Вбивать пускаємось, і грабити, і гвалтувать – на нас немає хрЕста,
Та ще й до того вигадали – ні за щО! вбивать, ну тобто «воювать», вбивать – народами! -  без сенсу!..
Так хто ж тоді нам лікар?  та і хто ж тоді нам – Бог?.. дурепам грішним!..

І ось тому, коли у злиднє сьогодення раптом я почую, як ізнов кричать усюди
«Де Бог?»… «Де Бог?»!! - волають ті дурні, незграбнії створіння...
То хочеться мені – геть інше! – воскричать: «Де Люди?.. Люди!!?..
Де ж ті Вінці, скажіть мені, - отого Божого Творіння?!..»…

(Робота над віршами розпочата - в ніч з 12 на 13 жовтня, дописані були – 25 жовтня. Містять багато оказіоналізмів)