мальва

А то вже листопад, засохлі мальви
стирчать деінде. Визирнеш за ріг -
там щось горить. Побільше би уяви,
і порох від скалічених доріг
пливе над містом. Скиглить пес від болю,
і обрій, як порушена стіна.
Нічийний пес кульгає за тобою,
ще й тулиться обачно до стегна -
про щось прохає. Хліба? Небагато.
М'ясця шматок? Віддай йому, що є.
Так серце відмовляється від гарту,
м'якшає серце вирване твоє
у цьому листопаді, у блакиті,
летючій, як той дим від тютюну.
А місто спить... Дахи залізом вкриті...
Навіщо не збігаю, а тягну -
ще трохи, ще... Засохла мальва в'яне,
околиця, хатини та сади...
Кульгавий пес, конурка дерев'яна -
чого ти хочеш? Йди від мене, йди,
залиш мене, не треба переблиска
твоїх очей, не треба сохлих мальв.
Тут знову обстріл, Йти мені не близько,
і я тобі віддав усе, що мав.
Лишилася душа в осінніх зойках,
та серце калатає, наче птах...
І мальви. Скільки їх було високих,
зостались тільки стебла по містах
тому що листопад, як жовтий попел,
та скиглить пес, не знаючи сім'ї.
Ракета знову... Три ракети поспіль
на цвинтар, де поховані мої.
Стіни немає... Лічені хвилини -
і можна зазирнути, хочеш, ні -
ну, що там? Знову пес до мене лине,
і місто гине... Гине у вогні.
Всередині хтось є іще. Та що нам,
війна і попекла, і посікла.
Хтось плаче там, завішуючи чорним
розбиті на уламки дзеркала.