Михаил Петренко. Смотрю я на небо...

Смотрю я на небо и — мыслю, мечтаю...
Зачем я не сокол, зачем не летаю?
Зачем ты мне, господи, крыльев не дал?
Я б землю покинул и в небо слетал...

Далёко за тучи, подальше — со света,
Искать счастья-доли, на горе привета,
И ласки у солнца да у́ звёзд просить,
В их ясном сияньи всю боль утопить.

Судьбой не любим я от самого рода,
Батрак её, мальчик, приблудный урод я,
Чужой у судьбы и чужой у людей...
Ужели ж кто любит безродных детей?..

И горем воспитан, и ласки не знаю,
И горько без доли свой век коротаю.
И в горе узнал я, что только одна —
Далёкое небо — моя сторона...

И на́ свете тяжко! — а станет тяжеле,
Я очи на небо — и мне веселее!
И в мыслях забуду, что я — сирота, —
И думка далёко парит в высота́х!..

Так дайте же крылья, орлиные крылья!
Я землю оставлю — от горя засилья
Орлом быстрокрылым я к солнцу взнесусь
И в небе от мира навек растворюсь.





Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю
І гірко і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна —
Далекеє небо — моя сторона.

І на світі гірко, як стане ще гірше, —
Я очі на небо, мені веселіше!
Я в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!