як Горгона

і замість сонця сходить на балконі
Медузина
осіння
голова

Сергій Осока





Ця осінь як Медуза, як Горгона,
поглянеш, і не знаючи закона,
застигнеш на балконі камінцем.
Усі птахи, немов заробітчани,
летять кудись, а я пишу, звичайно,
тобі листа. Почну - цілую, цем,
кохана - це сьогодні важливіше,
ніж інше. Не питай мене - навіщо,
не маючи притулку взагалі,
цілую, притуляюся обличчям...
Застигнутий воланням залізничним,
дивлюсь, як лине листя до землі.
Поволі лине, так, недбало якось,
тремтить, летить, випробуючи якість -
чи витримає? Легше там, вгорі.
Горгона-осінь спалює волосся,
сичить змія, чи то мені здалося?
Горять, горять костри на пустирі.
Давай-но поміняємось місцямі,
ніяк не можу взяти я до тями,
що ти б мені писала, як могла.
Чого ж не пишеш? Я не розумію...
Червоні пасма вьються, наче змії,
та падають на землю спроквола.
Яка ж ти, осінь, різнокольорова...
Все місто перепалено на дрова,
думки - на попіл... Є живі, чи ні?
А що у нас тут? Ніч? Здається, ранок.
І сонце виглядає з за фіранок,
холодне, як життя на чужині.
Оскільки кров нам бухає у скроні,
усе навкіл тривожне і стороннє,
і нам не до душі тривога ця.
А деж це бог сьогодні? Тільки сниться.
Зворушлива жовтнева таємниця -
любов, листи, покликання митця.
Пиши мені... Ця осінь, як Медуза.
Що бог... Його не втримаєш за вуса,
молитви обертаються в слова...
Все марно у легендах старовинних.
Ця осінь вбита. Бачиш, на руїнах
лежить її відтята голова.