Мiй жаль

   Двом рідним чоловікам:
   з сумом за Татом та Його пам'яті... присвячую;
   в ім'я життя мого старшого Брата.


Наснився похмурений батько, немовби живий.
Немовби... Відтоді у сенсах блукаю двоїстих:
Чи, мабуть, не може зігрітись, чи хочеться їсти,
Бо голосно надто душею здіймається вий
Вві сні, проти ночі. Мій рідний, тебе не жену. —
Скажи, бо у гості до мене давно не заходив;
А зараз не марно? — То, саме, з якоїсь нагоди —
Чи може родючого сонця бракує зерну
З родинного древа? Татусю, зізнайся мені,
Чому хвилювань надодачу до болю чимало
За братом; чому, проводжаючи, сліз не тримала
І ти заходився дощами, — бо син на війні?
У самому пеклі... Як можеш, його збережи
Й мене напоум на стежину, — я зроблю, як треба.
У тебе то вийде найкраще. — Ти ближче до неба:
Врятуй свого сина від тої крихкої межі,
Що ставить "тире" посередині заданих дат,
Що ти її вже перетнув і живеш в потойбіччі, —
В брюнетки з косою, всміхнувся ти котрій у вічі
І котрій щодня зазирає у зеньки солдат
В далекому полі, де Часів сполохує яр.
Близький мій, поглянь-но туди, бо ридається сину,
Лети у гаї, де тремтять біля нього осини,
Бо там дуже лячно й для тебе він — той же школяр.
І донька та сама — я ношу погони сестри,
Солоні на смак відчуття заплітаючи досі
В копицю, — що сивіє також, як в тебе, — волосся.
То й ти свої зливи з граніту, мій тато, зітри.
Вже потім полишиш, коли лиховісне мине.
До сну мого прийдеш, бо я спочивати не в праві,
Бо я віддала тебе швидко потворі кощавій. —
...За це, — як не зайдеш, — то знаю, пробачив мене,
Мій Батько, мій Жаль,
Кров моя,
Щире Серце стальне.

27 вересня 2024р.