Наодинци из кровоточивою душею

Як я люблю свої «воєнні» «українськії» віршІ!.. І як їх ненавИжду!..
Як! їх незграбно й ненавИсно! я люблю!..
Бо в них я бачу то – безхмарную «жовто»-блакить, а то Бахм-марну «кару вищу»,
То бачу Духа Українського Красу, то вдов Серця – ізнищені,
То невимІрну! нашу доброту один до одного, то Одне! Лишенько,
Самеє Лишенько – замість Авдіївки і Мар’янки, саму –«безлюдь»!..

Ці вірші дали мені змогу буть – у час надзможніший! – з своїм народом…
Ці вірші дали змогу буть хоч чимсь! йому корисним…
І ці вірші - такі! листи – породжували, - в цей суцільний час Негоди,
Листи подяки і підтримки, від - й без того! - дивно-щедрих! українців...

Ці вірші «обдаровували», і ці вірші - лікували,
В кінці кінців, вони мені (чого ж душей кривити!)
Такую славу – бЕзкрай –неочікуваную спіткали,
Але ці вірші… від того не припинили вкрай кровити…

В них Чорне море – чорне від крові, у них – криваві Горе-ріки…
Ще мной Увічнені! незмивні-ввік… неспинні-ввік… і ввік-«литі»! –
Ті ріки «вічної! крові»…  І ті навіки-вічні дітки –
Лиш - в вічній пам’яті…  Одвічнії каліки…
Ті – заживо-поховані… безвІсті-зниклі…
Ті – закатовані… й закатані… «русней» безликой…
Крові всієй Вкраїнськой Нації, кровезні! Ріки…
Іще моєй! душевной кров’ю - весь час– политІ!..

О, якщо б Небеса мені сказали: «Ти віддай оці всі вІрші! –
Що ти - найтяжчим, найдорожчим, і надзможним кровним! потом – здобував!..
І що тоді, прокинешся, народе мій, як і раніше…
Іще у лютому тому… І з боку «братської» росії – тиша!..
І всі-всі жИві – й діточки!.. й дорослі!.. Лишились
Всі! цілими міста!..  І всіх-всіх нас облишили
Усі! тривоги – «доповітряні»! -  й «повітряні» тим більше!..
Якби було ВСЕ можна повернуть, ВСЮ КРОВ – за всі ці сотні віршів! –
То я б – поет… поет – до мозку кІсток!.. НЕ ЗАМИСЛИВШИСЬ,
Іх ВСІ віддав, і з ними славу ВСЮ свою – за ЦЕ! - віддав!..