Запизниле освичення

 
Я зрозумів доволі пізно, як кохаю свою рідну Україну…
Доволі пізно – кровотвірний! - цей зв’язок із Нею я отямив!..
Шукає хтось там – чи до «третього», чи до «четвертого» шлях – Риму, -
А я знайшов! свій перший! Рим – і ввік-остатній! – й рима
Моя затверджує рахунок лірика-«мандрівника» - з РимАми!..

Так, я знайшов Її! А все ж таки у ній, в Єдиній,
Я стільки диво-Римів й диво-мовних рим знайшов! –
Що відчуваю: заблукаю знов! ой, знов порину! –
Замріюсь! вкрай-поетно! в тропки й тропи – невимІрними
Та невимрІяними! - йщов би – Вічність! – йшов…

Й ще більш закохувався б я… Й ще більш Її Кохав би…
Хоч пишуть читачі мені: «не вірно говорить – «коханая країна»!»…
А я – кричу! – з поет-рішучою примхливістю – примхабно!! –
Ні, геть не згоден я – це саме вірно! – відданість лиха в нім –
В слові «кохана», у яке закоханий я – істо-українськи!..

«Коханой» жінка може бути! – кажуть, і я! винен вам сказати,
Що Україну свою бачу я через віки – вічноспівучой Жінкой! -
Співаючой – уперекір, крізь віковічно-поневолюючі грати,
Крізь, навіть, танки, і шахеди, і «Кінжали», і «Армати» –
«В лузі червона…» ллється тут – наднепокірно-свято! –
Ця жіночка, яку викохвували наші надзусилля – з віка в вік – завзято! –
Тому така вона і зараз – надзвичайно-, за-Всесітньо!-бІйка!..

І – за-Всесвтньо! – я! закоханий... в цей Дух… цей Дух Тендітной Міці,
Могутньо-чарівних Пісень – і Квітки Цісик, й Лесі Українки!..
Закоханий в її «сосюрівські сади», так само ж, як і - в дійсні! –
У праце-творчії охайнії садочки працелюбних українців!..

Закоханий в глибинно-чистий погляд той Любові – Синь-і-Вірной,
Той вічно-вірної Любові, що злилась і розлилась – наднерозлучно!..
Закоханий у Відданість Її Синів-і-Віру Жінок,
Що так! постали на цей Захист «синевирних» рідних Крас – найневмиручо!..

Я так закоханий в оцих Людей її – таких Душей красивих! –
У цих «давидів» і «давидок», що так Голіафа - «вкрай-непереможного»! - женуть! –
До «голіафика», «голіафлЯтка» усміхотворИли  тую Гідру!..
В той гумор «пальця в рот не поклади», зухвало - Волелюб`я! - Гідний,
В те бадьорИсте! ЗавзяттЯ –  у співі, в жатві, у молитві, в битві, -
Закоханий! – я вичаровуваю вам над-незаЯложені ці рядочки-«квіти»,
Над-непрописнії! – хай - тільки гідні! душі – ниву цих моїх поезій жнуть!..

Але ж… скіль нашим! крОвям треба було там пролитись,
І скільком Квітам треба було там відквітнуть – назавжди! –
Щоб я! дотумкав, щоб зумів нарешті! зрозуміти,
Як я кохаю Україну! – приспані ці почуття знов розбудить!..

Але ж ті праведнії! крові – не дарма! – ті крові істо!-українські…
Бо ми усі викохуємо в кровнім поті – їсто-українське Сонце! –
І наші дітки у обіймах Викоханої Країни будуть – точно! «цвісти»! –
І буде їм загрожувати лиш один – Кохання Світлого – полон Цей!..

Текст містить оказіоналізми