Богдан-Игорь Антонич 1909-1937 Буря

Всё ближе смерч. Седые ольхи
в тревоге жмут друг к дружке стебли.
Чтоб выдохнуть, пощады просит,
хотя б на миг, в багрянце небо.

Как столп, вихрь взвился  троекратно,
сверкают молнии, аж маки
в зрачках ослепших расцветают,
склоняясь пред хорунжим страха.

Кларнетов всхлип, и ветра помах,
и воет лис - ночной астрОном.
Алеет неба папиллома,
прорезанная бляхой грома.

То поверх бури космос властный,
склонившись, роет в тучах ямы.
Тогда кинжалы слов разящих
летят, сражаяся с громами.


БУРЯ
Надходить буря. Сиві вільхи
в тривозі туляться до себе.
Щоб відідхнути, просить пільги,
хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,
і сяють блискавки, аж маки
червоні сплющують зіниці
і клоняться хорунжим ляку.

Кларнетів схлип, і вітру помах,
і виє лис – нічний астроном.
Червона неба папілома
прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,
схилившись, риє в хмарах ями.
Тоді слова швидкі й доцільні,
мов леза, схрещую з громами.