Де?..

Де краще ховатись, коли летить?
Під дахом з чорного руберойду?
Під небом, де чорних птахів петит?
В підвалі, де жах, де спітнілі й кволі?

Коли встигаєш кудись дійти,
Подбай про чисту та цілу одежу,
Про рідних уже собак та котів,
Про те що любиш життя безмежно.

А може краще відразу у рай?
Чи, може, в пекло – нічим не гірше?
Чим краща за смерть щодобова нора?
Де в ній величне майбутнє, горішнє?

Стоїш і кицька поряд сидить.
З надією дивиться в злякані очі.
Коли вже настане час засудить,
Тих, хто почав цей кривавий злочин?!..

*

Ми все вміємо! Вміємо так кохать,
що завмирає серце затьохканим птахом,
вміємо поміж співами землю орать,
вміємо не піддаватися жаху!

Вміємо прясти лен, вишивати квітки,
шити для воїнів на війну обереги,
вміємо лагідність обгортать у стрічки,
зорі-каміння вправляти в сережки.

Вміємо плов і вареники, борщ,
вміємо прикрашати оселі,
вміємо вимолить в Бога дощ,
ми такі щедрі, гостинні й веселі.

Можемо вистоять, вибороть мир і любов,
вміємо бути для світу живою стіною,
ми, як усі, в нас червона і тепла кров,
та стало би сили вистоять перед війною!

*

Відкриваю вікна в запах квітів,
у тремтливу пісню солов'я,
листя вже гойдається, повірте,
хоч зелене і м'яке, як я.

Я з середини така ж зелена –
ніжно-ніжно, буцім не стара,
і сережки, як в тополі, в клена,
наче в ясеня... (хоч це мара:)

Маячня від ароматів, звуків,
солов'їне ластиться життя...
Тільки от сирена... Може ж бути,
щоб пішла колись у небуття?

Щоб літало всюди тільки мирне:
комашня, птахи і літаки...
Щоб не було у майбутнім прірви,
тільки берег неба і ріки...

*

Спів солов'їний, крізь гуркіт арти,
ранок звичайний і звичний.
У ворогів дикі, варварські звички:
на все чуже роззявляти роти...

Що ж їм, триклятим, позичить?..
Що побажати їм в ранішню рань?

Успіхів дітям бажають.
Цим же пройдисвітам – злим і безжальним:
суду пекельного Ра!