Я розкажу тобi, дитино, про життя - 17 частина

«Змішалось, добре і погане, разом»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
яке складне і заодно – просте.
Легкі стосунки…
Також, де – тертя,
між гордістю і впертістю росте.

З кожнісінькою миттю, вперте людство,
себе кидає в пекло!
Хоч, про рай,
постійно мріє… темінь і каліцтво…
їм не дає покласти злому край.

Змішалось добре і погане, разом.
В єдине ціле.
У єдине коло.
Чи розірветься, коло це, із часом?
Бо втягує, все більше душ, навколо.

Одне за одним… падають у вир;
привабливий, солодкий, медяний,
хоч знають – в мишоловці сир
є не даремний! їж його… чи пий
вино, до нього, щоб смачніше,
себе обманювати – в цілісність усього,
намішаного… й поскоріше –
до раю!
Інше? Що нам є до того?

Добро лиш на словах.
Чула не раз:
«– Я котиків і песиків люблю,
усіх тваринок. Ні, не на показ,
взаправду!
Все для них роблю –
захист і їжа, чи здорові,
перевіряю завжди в лікарів,
підстилочки були м’якенькі, нові,
прихисток теплий, щоб не відсирів.

– А люди як? – питаю, – що в біді,
теж без притулку, їжа в смітниках,
щоб вижити, знеможені, худі,
життя на волосині, на нитках…

– Ненавиджу людей!
Навіть не хочу
їх бачити і чути… але мусиш.
«Наїлася» я людством вже, до схочу,
зв’язок із ними, все ж, «не перекусиш».
Мені всерівно, зовсім не цікаво,
де вони? Як? І що?
Всі стали злими
і заздрісними, все їм мало стало.

Пишаються – «серцями золотими».

Самі ж, готові без жалю вбивати –
старе, мале… безпомічну тваринку.
Де ж – «серце золоте», оцих – пихатих?
Їм всеодно – у церкві, чи на ринку».

***
– Доню, усі такі часи.
Кожен рахує себе найдобрішим,
повним цілющої, душевної краси…
але, розбиті, на самі дрібніші,
уламки – зеркала кривого.
То люблю…
а то – ненавиджу... Усе по колу…
То – знищую! То – Бога я молю:
«Врятуй усіх, не хочу зла нікому!»

Коли настане час все розв’язати,
все розділити – в’язане вузлом,
хоч і стара, не знаю що сказати,
своє – добро, не перекрити б злом.

– Бабусю, теж боюся цього,
за себе і за дочку теж,
вже підросла до віку того,
що в голові питань… не має меж.

Як вберегти від виру – цього кола,
намішаного з медом і смолою,
бо можемо й не вибратись ніколи
у дійсність, що здавалася нам грою.

– Донечко мила, що сказати маю.
Людина зможе себе поміняти,
коли підходить до самого краю!
Не може крепко на ногах стояти,
от-от впаде… і стане вибір – жити!
і відступити з краю,
хоч – назад,
але ще дихати і бачити, любити…
чи – вмерти… і тоді настане «лад,
примарний спокій»… ніби знає хтось,
що там є, за межею смерті?

Змогли вже повернути – хоч когось?
Дізнатись того світу круговерті.

***
Вибір за нами!
Якось, вже давно,
мені дитина плакалась, так гірко.
Вже підліток.
Так долею дано,
калічкою прийти в цей світ, не рідко.

То ж бо, вона, з народження бідова –
на ніжки встати не могла, лежала.
Надія тліла… Покидала знову…
До лікаря якого йти?
Уже не знала.

На кожного, у Бога, свої плани.

Знайшовся лікар і підняв на ноги.
Могла ходити, важко, але рани
залишились душевні і тривоги,
у перемішку з радістю і – страхом
не впасти! Лісочки, руками
крепко могла тримати.
Одним махом,
не може все пройти! лише – роками.

По трішки, укріплятимуться ноги.
Хай так, все ж, не лежить «поліном»,
у ліжку і усі дороги,
відкриті наяву, а не за мрійним димом.

***
– Чому так плачеш, заливаєшся сльозами? –
її питаю.
– Я потвора! Я – потвора!!!

Розпач такий, «не вивезти возами».
Кінець! Стіна! Камінна! Не прозора!
Не видно!
Нічого не видно!
Що є з боків і що є попереду?
Я в ступорі, не знаю, як же гідно,
розумно стишити таку негоду?

– Мені повідай, що з тобою стало?
Ти завше і весела, і грайлива…
Хоч, приводів було чимало,
бути в депресії… та ти смілива.
Справлялася із труднощами стільки…
Чому тепер у розпачі, дитино?

– Здається, почала я жити тільки,
коли на ноги встала.
На відмінно
навчатись стала, піднялася духом,
зі сцени виступала із віршами.
Сама писала.
Чула «краєм вуха»,
що молодець! Так лікувала рани.

Сьогодні дощ, калюжі по дорозі.
Старалась – лісочки тримати,
наче ласти,
чіпляються, я вже іти не в змозі.
Стомилася.
Постою, щоб не впасти.

На зустріч, вийшли троє юнаків,
три красеня, не відірвати очі.
Аж, ахнула!
І голос затремтів.
Все, наче в мріях, у моїх – дівочих.
 
Рука здригнулася і лісочка ковзнула…
Прямо в калюжу впала… усім тілом!
Що хворі ноги, я про це забула,
назустріч, крок зробити захотілось.

Лице, в грязюці, підняла уверх,
а наді мною красені стояли:
«Красуня, подивіться, ехе-хе-х…
красу-у-уня, хі-хі-хі…», –
так привітали
і пішли далі, весело сміються,
а мені – вмерти захотілось там.
Потвора я! Потвора!
сльози ллються…
Я розумію, в серці біль… і шрам.
Не шрам – відкрита рана,
стікає кров’ю і пекучим болем.
Не красені пройшли, а три – тирана,
калюжами із сліз…
немов, розваги полем.

– І що, не подали тобі руки?
Не запропонували навіть, встати?
Вже не малі і, у такі роки,
не занють, що то є – допомагати?

Чи ти пройшла б, якби перед тобою,
людина впала, навіть і не хвора?

– Звичайно ні! Хай би була любою,
їй боляче.
– Бо ти є не потвора!

Потвори є вони!
Не красені – потвори!
Коли біда людини їм байдужа,
тим паче, немічних, всіляко хворих…

Собі хотіла би такого «мужа»?

– Ой, ні! Це точно, не хотіла б!
– То витри слізки, ти ж бо зовсім інша.
А то, дурниць взяла би наробила.
Тепер ти бачиш? Твоя душа більша!

Серце більше, і для нього
знайдеться втіха – коханий для тебе.
Цей урок сьогоднішній для того,
щоби ти любила також – себе!

І на себе не збирала чужі чвари,
їхню дурість, їхні гнійники…
Крепко знай, то тільки їх – примари,
то їх – ночі і то їх – зірки!

***
– Вона зараз як? Скажіть, бабусю.

– Добре все, заміжня, за коханим,
двоє діточок.
В спокійнім русі.
свій куточок мають також гарним.

Хоч і хворі ніжки, не в заваді,
ані дітям, ані чоловіку,
гарненько живуть і дуже раді.
Дай їм, Боже, і доброго віку.

***
Пізнається все у порівнянні
і, не цінне – цінністю стає.
Ми лінивці, а чи ми старанні,
доля – лиш, двобіччя нам дає.

Здоровий, крепенький, як дуб!
Секунда – хворий, вже каліка.
Багатий, наче «землі пуп»,
за мить – убогий і шуліка.

Шукаєш жертву, враз – спасаєш.
Крок – від кохання в нелюбов.
В житті ти все відчути маєш,
що то – вода, що таке – кров.

Відчути мусиш всі місця –
злетів, падінь, птахів політ…

Доню, тому наука ця –
складна! живи хоч сотні літ.

Як, доброту не розгубити?
Сама не знаю.
На краю,
раз за разОм і що робити?
У розпачі, весь час, стою.

Молю лиш Бога – в допомозі,
з надією, що омине
нещасна доля у дорозі,
врятує і простить мене.

***
Не радісна сьогодні тема.
– Так, так, бабусю, згідна теж.

– Поки жива, люба проблема
знайде і вихід. Вірю все ж,
людина справиться з усім.
Звичайно, доню, все по силі,
дається Богом, лиш просім
нас – повести…

Діточки милі!
Які ви файні! Підросла
твоя дитинка – дівча гарне!
Бабусі квітку принесла?
Таке мале, таке забавне…

Дякую красно, ти навчила?
– Та ні, бабусю, ми удвох
даруємо, вона просила –
гарнішу вам.

– Охо-хо-хо-х…
Не сподівалася, приємно,
отримати в любій порі.
Признаюся тобі таємно,
вже думала, мене в норі –
старість сховала.
Ну, її!
Смаколики дістань у вазі,
поставимо тепер чаї,
бо я вже знову – у повазі!

***
Так притулились до бабусі,
тепер уже, із двох сторін.
У цій, малій життєвій смузі –
щаслива…
Богу дякую! Амінь.


31.01.2024р.