про шлях до волi

Пройшли віки, мов вишні квіт, і знову землю товчуть прочі,
їм сотні раз за сотні літ не розчинили зи;зі очі
на волелюбство плугарів, на неподобство поневірки;
не змили тисячі дощів з-під нігтів їх криваві кірки.
Що до ланів степовику? Що волоцюгові до мальви?
Лише фудулію липку несе у дім і прагне сва;йби.
Із лайдаком не до віршів, з ним вічний бій і вічні муки,
і замість співу солов'їв дзижчатимуть гнойові мухи.
Життя з кочівником сором — не буде ні душі, ні хати,
ось хрест тяжкий — врагів серпом з прийде;шнього в минуле гнати.
Продовж віків цих лютих літ вбивали волю, віру, мову.
Втім межі швів могильних плит їм воскресати знову. Знову
сотати радість звідусіль, саджати хліб і жати жито
і чумакам возити сіль, і берегти любов, що вшито
хрестом в калину рушника, під сум і співи Катерини.
Неволя наче ніч пласка, Свобода скорює вершини.
Рубіж до Бога аналой, Перепустка у рай рушниця.
Не той, хто верещить герой, а в кого любонька вдови;ця.
Пильнують спокій сердюки і гетьман бачить сни, а зорі
не сплять в безсонні, навпаки, складають в небі шлях до волі.


Рецензии