Мовою Закону

–..А тим якою мовою говориш? Українською, російською, англійською?
– мовою Закону.
– Х-м-м.. – то ти системний? Чи справді сподіваєшся на систему? А, може й, чого доброго на державу? А що ти знаєш про державу, про її мову?
– я знаю те, що мова держави – Закон!
– Я не можу тобі перечити. Це ти гарно сказав. Але ж, хіба держава знає закон? Як на мене, це певна абстракція в юридичному сенсі – утворення, поєднання  нас із тобою, в наших інтересах, правах, свободах. ТО, якщо так, хіба у нас із тобою один закон, і, одна мова?
– Так, думаю що так. Мова у нас одна – людська. Людська мова є Законом.
– У мові можна і матюків нагнути. То це теж закон?
– Теж Закон. Спрощений. Скалічений. Закони теж мають стадію хвороб, недуги, паразитів. Так само і держава, коли забуває про людей..
– Ну добре, а от коли Закон, який ти величаєш як мова, чи то навпаки – «мова Закону!» зазнає змін, то як тоді?  Що із тими словами, якими ти говорив, якими ти думав, якими ти жив?, – вони теж не закон тепер, вони не мова? І, більше того, ти справді вважаєш, що держава говорить такою ж людською мовою як і ми з тобою?
– Тут, дозволь, я буду обачнішим, і нетаким категоричним. В ідеалі, ми почали дискусію про те, що «мова держави – Закон». Це так. Але мене не влаштовує посеред цієї ідеї те, що  мовою закону говоримо ми з тобою насправді, а держава лише констатує цю мову на своєму химерному рівні. Думається мені і те, що ця констатація є звичайно примітивною бодай через те, що справжній закон є ми, справжня мова – є ми, а вона, лиш констатація.
– Можу погодитись із тобою. Адже у мові, у будь якій мові, аби перевірити граматику слід задатись питанням відповідників, провідміняти тощо. Власне – звернутись до джерела. Тому аби говорити про те, що «мова держави – Закон», теж очевидно треба звернутись до джерела. А що є для держави джерелом? Закон чи мова, чи ми із тобою? Отож.. Ми із тобою! Ми із тобою – ЗАКОН! Це єдина мова держави та закону… (с)