Ненаписаний роман. 21 день з життя Жiнки. ч. 10

"Ненаписаний роман. 21 день з життя Жінки". ч.10

     Випробування, перевірка, обов'язок. 
    Саме життя.
Відсутність руху виснажує нас й рухатися важко.      
   Ви рухатиметеся далі чи  надасте перевагу здатися?      
   Ваш вибір. 
  Успіх завжди в межах вашої досяжності.
    Ви просто повинні зрозуміти це.  Дотримуйтесь шляху.
 

 - "Все ніби йшло своїм шляхом..." - почала вона свою розповідь.

   Якось чоловік прийшов до мене на роботу і поклав на стіл барвистий буклет дуже відомого морського курорту.  При цьому він досить голосно, намагаючись привернути увагу співробітників, повідомив:
 - Я взяв тобі путівку.  Ти їдеш за три дні.  Візьми відпустку.
 І швидко пішов, не давши мені змоги відповісти.

 Я була надзвичайно здивована та від несподіванки нічого не відповіла йому у відповідь.  Мої колеги завмерли. Та тільки переглядались між собою. Путівка..?  У курортне місто..?  На море..?  Взимку.  В офісі повисло напружене мовчання.  Та лише на кілька хвилин.  Після короткої паузи всі почали бурхливо обговорювати цю надзвичайно цікаву подію.
    Бо мій чоловік був відомий як шалений ревнивець, який постійно перебував у цьому стані.
    Усі були вкрай здивовані його, нікому незрозумілому та несподіваному вчинку.
 Тому мої співробітники почали надавати мені поради, згадувати свої пригоди та анекдоти. Лише Льоша, молоде обдарування, який ходив виключно у брюках в різнокольорову клітинку,   кубітовий геній та ділетант з питань життя, яке вважав суто лінійним і не морочив ні собі, ні людям голову питанням:"Як жити далі?" та мав  неймовірне почуття гумору,  промовив досить серйозно:"Дивись там, щоб не прогледіла."   Так що я отримала найкращу інструкцію. І вже трішечкі боялася їхати.

 Я ж, як завжди, прийняла цей факт поїздки до санаторія за вияв турботи про себе.  "Я справді втомилася, він розуміє, що мені потрібно відпочити," - думала я. 
   Довгий час ми мешкали в іншій країні.  Повернувшись додому, я відразу стала працювати.  Мої знання за цей час, звісно, ;;трохи відстали від технічного прогресу.  І я, із надзвуковою швидкістю, заповнювала інформаційні прогалини. 
   Моя нова робота була дуже серйозною та відповідальною.  Вона тримала мене у напрузі від постійних пошуків нових рішень.  Я дійсно потребувала невеликої перерви.
 Але, як завжди, я лише  бачила зірки в калюжах завдяки притаманному мені оптимізму.
Та тільки те, що я бачила лише відображення зірок у калюжах під ногами, опустивши при цьому голову, мені навіть не спадало на думку. 
Може тому, що у той період мого життя, всі зірки для мене були лише їх відображенням. 
      Але...      
      Якщо не ти сам, то життя все одно змусить тебе звести голову до гори.

   Настав день, коли мені треба було вже їхати у відпочинок.  Чоловік весь день демонстративно нервував і дратувався з любого приводу. 
    У цій розпеченій обстановці я й готувалася до від'їзду. 
     Зі всіх зібраних мною речей, він дозволив узяти лише половину, переглянувши все і забравши ті, що я любила.  Всі свої дії він супроводжував барвистими епітетами, які я не хочу згадувати.  Ось у такому похмурому і безрадісному стані я виїжджала з дому.  Виїжджала з волі чоловіка.

 Він провів мене на поїзд, дав різке напуття, посадив у вагон та відразу пішов в озлобленому настрої геть, не чекаючи відправлення.

 Потяг рушив.  Я залишила речі у купе і вийшла в тамбур.  Хотілося побути на самоті.  Саме тут, у холодному тамбурі вагона, дивлячись на місто, що тікає за вікном, я задумалася про своє життя.  Мій внутрішній, душевний стан був гнітючим.  У цей момент я перебувала між бажаннями та почуттями.  Я не дозволила собі заплакати.  Не витримала і заплакала моя душа.  Знаєте, як це буває?  Без сліз.  Беззвучно.  Але так, що її чує весь Всесвіт.

Я стояла в холодному тамбурі вагона поїзда, що віз мене в невідомість,  багато разів повторюючи про себе: "Господи, пішли мені людину, яка б мене зрозуміла."

 ... Вона замовкла.
 Я пильно дивився на неї в очікуванні продовження цієї історії і не міг вимовити жодного слова.

 "Чому так трапляється у житті?"  - подумав я тим часом.  Переді мною сиділа жінка.  Красива, приваблива жінка.  Розумні очі.  Чітко окреслений чуттєвий рот, який додавав особливої ;;чарівності та добродушності її обличчю.  Акуратно покладене в невигадливу зачіску густе, розкішне, темно русяве волосся.
 Її костюм, з дорогої м'якої вовни кольору чайної троянди, гармонійно підкреслював тиху шляхетність самої її суті.
 Вигнуті плавною лінією брови на гарному обличчі, здавалося, були старанно та з любов'ю намальовані пензлем найталановитішого митця- природою.  Вони привертали увагу своєю виключною витонченістю.
 Єдиною її окрасою було кільце незвичайної форми на безіменному пальці правої руки.  З великим білим прозорим каменем виняткового огранювання.  При кожному русі її руки, він іскрився всіма кольорами веселки від падаючого на нього світла свічок на нашому столику.
 М'який, ніжний голос, з приємним для слуху тембром, хотілося слухати і слухати... Він захоплював і зачаровував мене різноманітністю інтонацій.  Я слухав уважно і з великою зацікавленістю, спостерігаючи при цьому за виразом її обличчя, рухами її пальців та за красивою формою її рук.

   Протягом усієї розповіді вона також була уважна і до мене.  В особливі, емоційно напружені моменти, спостерігаючи за моєю реакцією, вона намагалася вберегти мене від моїх сумних думок і емоцій.  У такі моменти вона відразу змінювала інтонацію, починала жартувати, перемикаючи, таким чином, мою увагу.  Вона починала посміхатися, трохи підводячи і опускаючи плечі, злегка нахиливши голову вбік, ніби вибачаючись за те, що змушена говорити про це.

 Мені дуже подобалося, як вона виглядала в цей час.  Якась мила дитяча безпосередність була в ній, і я відверто милувався нею в ці хвилини. 
   
   Але, найбільше, мені подобалося те, що така її реакція викликала в мені почуття впевненості у власній силі - силі чоловіка, здатного і готового захистити жінку.  Дуже хотілося вберегти її від сумних спогадів, причиною яких сам і став.
"Стоп?"  - промайнуло мене в голові.  - Що це?  Я давно цього не відчував.  Цікаво..." Чомусь саме тоді я й згадав про її прохання не засуджувати і не давати оцінку вчинкам інших. Пам'ятаючи про дану обіцянку, я намагався стримати слово, але без її допомоги мені б це ніколи не вдалося. Тільки з часом,  непомітно для себе, я перестав давати будь-яку оцінку людям та їхнім вчинкам, навчившись цьому завдяки їй, але тоді я ще цього не усвідомлював, розуміння прийшло лише з часом.

 Я з цікавістю продовжував слухати і дивитись у її очі.  Очі... Вони по-справжньому відбивали все пережите раніше цією жінкою.  І, саме під час розповіді, весь смуток і біль випливли з глибини минулого, відбившись у її очах.  Вони змінили свій колір і стали трохи темнішими. Як води океану, якій покинули сонячні промінчики. Загадкові іскорки в них кудись зникли.  Приховати ці переживання за своєю чарівною усмішкою вона вже була не в змозі.

 Так.  Люди здатні різними способами приховувати свої справжні емоції та почуття.  І лише очі відображають справжні переживання.  Та ми хіба дивимось у очі? Тоді ж я й вирішив для себе, що реагуватиму на прояв емоцій своєї дружини, придивляючись до її очей.
Бо очі завжди правдиві. На відміну від слів.

 - Вибачте, - нерішуче сказав я.  - Я сколихнув ваше минуле.
 – Не варто хвилюватися.  Не бійтеся, - лагідно і дбайливо відповіла співрозмовниця.  – Знаєте, так буває.  Люди проживають певні події у своєму житті, щоб інші дізналися про них, якщо вони шукають відповіді.  Не в моїх силах і не у Ваших змінити цю закономірність.  Але те, що ми дійсно можемо та повинні зробити, так це змінити своє ставлення до минулого.  Отже, все йде своїм шляхом.  На щастя, – додала вона серйозно.
 
  Я помітив як при цьому смуток у її очах поступився місцем мудрості та розсудливості.  Вони знову засяяли від іскорок, що з'явилися в них.  Я посміхнувся.

 - Чесно, я ще нічого не зрозумів для себе, - відверто сказав я.
 - Я знаю.  Не поспішайте, - повторила вона і додала - Я запрошую Вас зустрітися в п'ятницю.  Саме по п'ятницях тут грає саксофон.  Ви любите саксофон?
 - Так.  Звичайно.  - відповів я, зрадівши її запрошенню.  - Тільки я ніколи не чув саксофон у живу.  Взагалі, я дуже рідко слухаю музику.

- Ось нарешті послухаєте.  В перший раз.  А зараз, вибачте, мені вже час йти.

 Саме цієї миті в неї задзвонив мобільний.
-  Так. Я вже звільнилася. Виходжу. -  з ніжними інтонаціями та теплом у голосі, відповіла вона.

 Я не міг приховати подиву від збігу її рішення закінчити нашу бесіду і дзвінком, що пролунав.  Здивовано піднявши брови, я подивився на неї, ніби питаючи про те, як так могло вийти.  Але вона тільки щиро й безтурботно засміялася, як дитина.  Розсміявся разом із нею і я, так і не отримавши відповіді.

 Я допоміг їй одягнути шубку у вигляді манто, яке лише підкреслювало красу цієї жінки.  Прощаючись, вона потиснула мені руку.
 Я зазначив, що її рукостискання, на диво, було міцним.  Це, безумовно, говорило про силу її характеру.
 - Звідки у Вас такий міцне рукостискання?  – не втримався я від запитання.
 - Я такою народилася, -  кокетливо відповіла вона мені.
 "Справжня жінка."  - подумав я й одразу неусвідомлено випрямив спину.
У цей момент мені захотілося її обійняти.  Це бажання було таким сильним, що довелося зробити зусилля, щоб стриматися.  Вже пізніше, аналізуючи ситуацію, я зрозумів, що тоді вона стала для мене опорою.  У той момент я несвідомо злякався, що коли вона піде, я можу позбутися  набутого, завдяки їй, стану внутрішнього спокою.  Стан умиротворення і, разом з тим, якоїсь внутрішньої сили, яку вона в мені пробудила.

 - 16-16.  Обережно на шляху, - таємниче посміхаючись, сказала вона мені, подивившись на годинник.
 - Якому шляху?
 - На життєвому.  До зустрічі.  - відповіла вона, мило посміхнувшись.
 І, змахнувши, як мені здалося, крилами, злетіла сходами, що вели до виходу.  Так само, як і її подружка кілька годин тому.  "Тут що, збираються янголи?" - подумав я і відразу відігнав від себе раптову думку.

Моя співрозмовниця пішла, залишивши після себе аромат своїх чудових парфумів, безладну симфонію думок у моїй голові і, водночас, якесь внутрішнє при цьому умиротворення.
 Я був під сильним враженням від події, яка сталося зі мною цього дня.  Вирішив замовити собі трохи гарного коньяку.  Мені хотілося побути наодинці із самим собою.  Занадто багато слід було обміркувати.

 Грала музика... Рівно горіли свічки на столі...

    Я ще не готовий був повернутися до своєї реальності...
Тоді я раптом дістав блокнот, у якому несподівано почав писати:
"Випробування, перевірка, обов'язок. 
    Саме життя.
Відсутність руху виснажує нас й рухатися важко.      
   Ви рухатиметеся далі чи  надасте перевагу здатися?      
   Ваш вибір. 
  Успіх завжди в межах вашої досяжності.
    Ви просто повинні зрозуміти це.  Дотримуйтесь шляху."