Евакуац я

Час стиснувся до межі... Ніхто не знає, де він буде в наступний момент часу...
Тоді був звичайний купейний.... На ньому зручно їздити...
Колись мама у дитинстві розповідала, як вони тікали під час війни від німця з бабусею і чотирма дітьми... важко було уявити, повірити.... як наших предків-українців кидали у вагони-теплушки і везли в Азію, Сибір, важко було повірити...
Але зараз, евакуаційний, це коли в одному плацкартному купе більше двадцяти дорослих і дітей, і кілька собачок, і ти не можеш поворухнутися годин десять... і їдеш майже в цілковитій темряві і дуже повільно-повільно, а десь недалеко від поїзда бухає... і, під'їжджаючи, до чергової станції в майже повній темряві у вагон знову лізуть люди-люди... дорослі, діти... ти не думаєш про повітря, про піт, ні про що, ти просто молишся ... за всіх... щоб проїхали зону боїв, щоб діти залишилися живі і за всіх убитих у братовбивчій бійні... і їдеш-їдеш, у застиглому від людського горя часі... І тільки:
Слава Тобі Боже наш, слава Тобі... Господи, Ісусе Христе, помилуй мене.... Пресвята Богородице, спаси нас....

Про біль, Любов, евакуацію...
Прочитав сьогодні... і зараз, коли трохи відпустило, потрібно це передавати правнукам...
"Несподівано розплакався посередині робочого дня...
Евакуаційні поїзди з Києва відходять забиті, напружені й тихі. Розгублені, перелякані діти, нервові тварини, стомлені й виснажені люди. Комусь щастить сісти на місце, інші просто падають на підлогу в проходах і тамбурі. Речей мінімум, але вони займають весь той простір, що ще залишався.
Поїзд від'їжджає від вокзалу і практично відразу в салоні гасне світло. З боку дверей пошепки передають вказівки: жодних телефонів, яскравого світла, увімкненого інтернету чи, боронь Боже, геолокації. Усі слухняно гасять екрани. Темно. Тихо. Поїзд акуратно крадеться між таких самих темних полів і сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок.
Діти починають вередувати - мультики, в туалет, цукерку, походити. Походити ніде, до туалету треба пробиратися хіба що повітрям. Але всі все розуміють, підтискають ноги, намагаються пропускати. Батьки всіма силами якось заспокоюють малечу, але тільки-но один кінець вагона стихне - прокидається другий.
Минає година, інша. За нормальним графіком уже мали б під'їжджати до Вінниці. Кажуть, що у Вінниці будемо не раніше, ніж за дві години, і, можливо, зупинки не буде. Хтось пробує обуритися, але їх швидко зашикують. Діти засинають. Стає спекотно і не вистачає повітря. Нудно. Страшно. Хочеться пити, але пам'ятаємо, що в туалет не набігаєшся.
Попереду з'являються вогні Вінниці. Поїзд пролітає її без зупинки. Наступна потенційна зупинка - Хмельницький. Коли прибуття - невідомо.
Повзе годинник. Діти прокидаються і все починається по колу. Попереду знову вогні. Поїзд сповільнюється, у салоні вмикають світло. Усі мружаться, дістають телефони, лізуть перевіряти обстановку.
Прибуваємо на вокзал. У салоні оголошення, що стоянка 5 хвилин. Частина людей починає хаотично хапати речі, дітей, котів і пробиватися до виходу. Вискакують на перон, але особливо вільніше не стало.
Раптово в тамбур із розбігу закидають величезну картату базарну сумку, за нею ще дві, а потім ще одну затягують дві жінки. Люди починають трохи бухтіти, мовляв, куди ще, тут і так розвернутися ніде, а ви ще й із сумамищами. Їм хтось відповідає, що може там тварини, що ви тут це починаєте.
Жінки уваги не звертають. Скупими, видно вже відточеними рухами, швидко відкривають сумки і починають кидати в руки тих, хто ближче, якісь пакети.
- Швидко, передавай далі, 3 хвилини залишилося!
Люди слухняно передають далі. Одна сумища порожня, за нею ще дві. Люди в салоні прокидаються і намагаються зрозуміти, що їм тут пхають у руки.
Одна з жінок голосно кричить у салон:
- Діти малі є?
- Є!
- Скільки?
- Десь 20.
Відкриває останню сумку, витрушує з неї пакети.
- Передайте мамам!
І по салону як хвилею: "передайте мамам, передайте мамам...".
Поїзд смикається. Одна з жінок швидко хапає порожні сумки, друга викидає залишок пакетів просто на підлогу, і обидві вистрибують на перон.
- Людо, вода!
У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним ще один. Поїзд рушив. Люди, наче відмерши, починають відкривати пакунки, що там їм всунули в руки. У кожному пакуночку: три вівсяних печеньки, бутербродик із сиром, бутербродик із маслом і ковбасою, яблуко, дві шоколадні цукерки, кілька "рачків". У пакетах, що передавали мамам - пара памперсів і три пачки дитячого харчування.
Знову гасне світло. У салоні тихо, але шарудять обгортки від цукерок, хтось просить передати воду. Кажуть, що далі Тернопіль, але зупинки може й не бути.
Темний поїзд крадеться між темних полів і сіл".
©Anastasia Haridzhuk
Наш Поїзд зламаних доль, здається, крадеться серед далеких вибухів, світла і далекого світу...
Господи, врятуй і збережи дітей Своїх.
І в маленькому плацкартному купе більше 20 осіб... і діти, і дві собачки... і 10 годин не ворухнутися... і гуркоче десь поруч, і станції проповзають, як мертві, без світла.... і малюки, що шепочуться, і матусі, що нервово кричать... і ти з ними... тихо плентаєшся в невідомість під назвою "біженство", встигнувши прихопити з собою тільки документи, Біблію, Святу водичку і мішечок сухарів із батона... і молишся, не помічаючи спеки, поту, просто їдеш, бо десь там твої діти божеволіють через те, що їхні старі батьки сидять під бомбардуванням і можуть просто, як і всі, загинути в цій ідіотській, нікому не потрібній бійні...
І ти кидаєш усе, розуміючи, що це знову життя з нуля на панщині, але заглушаючи в собі все, що ниє, тихо заспокоюєш пригорнуте маля, розповідаючи йому, що війна - це така гра великих дурних дядечків, але тато обов'язково скоро їх переможе і повернеться до тебе...
Поїзд зламаних доль... ти все розумієш, і просто молишся за всіх убієнних у цій братовбивчій бійні, за мир, і дякуєш Богові, що Він дає знову можливість продовжувати своє життя на землі живих, славити Його й молитися за всіх ненаситних людей, які так люблять воювати... і за цих змучених, але не зломлених людей із Попасної, Лозової, Харкова, Київської області, Києва..., які рятують своїх дітей і стареньких батьків....
- Тату, тату, ти чуєш?
Кожні десять хвилин дзвонить і гримить голос у смартфоні у старого, хворого діда, який страждає на амнезію...
- Ти зараз під'їжджаєш до Хмельницького, але тобі потрібно до самого кінця їхати до Івано-Франківська.... Ти в поїзді, тату... нічого не бійся, поруч люди, тільки нікуди не виходь, в Івано-Франківську тебе зустрінуть...
І так кожні десять хвилин дзвонить донька з Парижа своєму старенькому батькові, який все забуває вже за хвилину і запитує у всіх: уже Івано-Франківськ?...
І донька знову дзвонить, і нагадує...
А поруч із червоними від постійних сліз очима, жінки з Попасної тихо запитують одна одну: - Як вони там без нас, чоловіки наші, виживуть?....
Усі на душевному крику: рідні бережіть себе, тільки врятуйтеся!..