Коли мене оточують екзистенційні мури, коли реальність – то невимовні тортури, я уявляю себе класиком літератури. Мене будуть цитувати, вдало та не дуже, ставити п’єси, подекуди гарні, подекуди режисер сяде в калюжу. А потім, коли розмикаються вищезгадані мури, я вже не хочу бути класиком літератури. Був старий Гемінгвей, був Джек Лондон, нарешті, Хвильовий… Де вони всі, чи отримали спокій свій, рай свій?
Згодом знову маю справу з цими стінами ****ськими та уявляю себе класиком музики зовсім не райської. Можна блек метал, можна щось на кшталт неофолку, щось з епохи касет та дисків на полках. А потім… А потім я згадую всіх отим музлом вбитих, Моррісона, Кобейна, Деда, усіх відспіваних та заритих. І мені вже більше не хочеться бути зіркою рок-н-роллу, де вони тепер, до якого пекельного запрошують їх столу?
І тому навіть не буду писати про бажання успіху у великому кіно, колись заходило та зараз зовсім не торкає, соррі, воно. Спати, спати, спати, екзистенційні забути всі мури, скинути тягар класика кіно, музики, літератури.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.