Небесне правосуддя

(кримінально-психологічна повість)

Частина 1. Аляудський «висяк»

Кінець вересня цього року видався вельми спекотним. Південні широти лише підіймали градус теплової напруги, кожного дня перетворюючи пообідні години у справжнє пекло. Начальник слідчого відділу обласного управління поліції Олекса Кондус добре розумів, що можливості піти у відпустку раніше кінця листопада чи початку грудня йому не випаде, а тому вирішив хоч на трохи знівелювати власну «офіцерську» засмагу, а заодно освіжити свої плавки, які не залишали шухляди платтяної шафи уже кілька років поспіль. На свій страх і ризик він жартома запевнив начальника управління, що цими вихідними у місті все буде спокійно, а отримавши «добро» генерала, у п’ятницю після роботи подався в напрямку моря.
Уже дорогою Олекса зателефонував своєму доброму університетському товаришеві, курортний бізнес якого упевнено стояв обома ногами на причорноморських землях.
– Мої вітання, Юлію! – промовив він, коли з того боку взяли слухавку і з навушника долинуло знайоме: «Слухаю вас». – Їду в твоєму напрямі. Маю пару днів вільного часу для відпочинку. Вирішив помочити ноги у смарагдових водах Дніпро-Бузького лиману, а якщо повезе з нашою вітряною тітонькою розою та керунком прибережної течії – то і Чорного моря.
– Ну, нарешті! Хоч поговоримо по-людськи, а то уже і не пригадаю, коли останній раз бачилися, – знову долинуло з динаміка. – Але я сьогодні буду пізно. Сам розумієш, кінець тижня. Потрібно ще завершити деякі термінові справи. Одначе не турбуйся, зараз зателефоную дружині. Вона влаштує все якнайкраще. Завтра обов’язково снідаємо разом і не заперечуй! – завершив товариш категорично, після чого відразу ж поклав трубку.
І отак завжди, скільки він пам’ятає їх взаємини після закінчення вишу. Пару коротких фраз у телефонному режимі, кілька хвилин випадкової зустрічі і бігом далі. У кожного свої невідкладні справи, ділові чи службові побачення тощо.
Валерія стрінула його теплими обіймами біля воріт їхнього заміського будинку, який вони побудували років десять тому прямо на березі моря, поряд зі своїм туристичним комплексом. Струнка, енергійна, підтягнута, вона виглядала значно молодше свого віку. Як прийнято говорити останнім часом у таких випадках – доглянута.
Віддавши куплений дорогою спеціально для неї букет місцевих хризантем і поцілувавши дружину товариша у щічку, Олекса попрямував слідом за хазяйкою вглиб розкішного готельного комплексу, головний корпус якого у формі круїзного лайнера розтинав навколишній сосновий ліс навпіл. Око радували численні різноманітні острівки прекрасних троянд та інших вишуканих квітів. Під суворою орудою і за безпосередньої участі Валерії вони були закладені навколо досвідченим майстром ландшафтного дизайну та викохані турботливими руками персоналу.
Збоку складалося враження, що велетенський білосніжний теплохід перетинає зелену косу на шляху з лиману до моря чи навпаки. Захоплююче видовище магнітом притягувало туристів з усієї країни і навіть близького зарубіжжя.
– Як справи? Що новенького? Ще не одружився? – щебетала жінка.
– Нічого особливого. Якщо осучаснити широко відомий у часи нашої юності вислів одного із класиків хибної ідеї світового устрою – робота, робота і ще раз робота! – усміхнувся він. – Сама розумієш, на особисте життя просто не вистачає часу, – уже з серйозним виразом обличчя розвів руками Олекса.
– То, може, хоч «генерала» уже отримав? – не вгавала Валерія, вправно відкриваючи двері одного з номерів будинку для гостей, які виходили прямо на пляж.
– Та де там, – красномовно махнув рукою детектив. – То робота дурнів любить, а посади та чини шанують у першу чергу спритних, – знову усміхнувся він, але ця посмішка у нього вийшла уже не такою яскравою і це не лишилося поза увагою господині.
– Гаразд, не буду тобі докучати. Юлій сьогодні буде пізно, а тому за пів години прошу до нашого столу на вечерю. Я особисто складу тобі компанію.
– Вибач, Валеріє, але я перекусив у придорожній кав’ярні, коли зупинявся за квітами, а тому за мене не турбуйся. Велике тобі спасибі за запрошення, та дуже кортить прогулятися вечірнім берегом. Давай зустрінемося вже завтра, за сніданком, коли Юлій буде вдома. Гаразд? – дещо знічено виправдовувався Олекса.
Знаючи, що товариш буде пізно, він спеціально перекусив у місцевій кафешці, аби нікого не ставити у незручне положення з вечерею.
– Ну, як знаєш, – мило усміхнулась вона. – Тим паче, що я о цій порі – лише воду п’ю. Гарної прогулянки і приємних снів! – помахала рукою на прощання господиня.
– Доброї ночі! – промовив у відповідь Олекса і пішов до свого номера.
Кинувши невелику спортивну сумку з нехитрим курортним скарбом прямо на підлогу, біля свіжозастеленого ліжка, він замкнув вхідні двері і попрямував на звуки привабливого шурхоту морських хвиль, що мили піщаний берег за якихось десяток метрів від гостьових апартаментів.
Про цю мить він мріяв уже кілька років. Просто забути про злочини, викинути з голови всі кримінальні справи і версії досудового слідства, висновки судово-медичних і криміналістичних експертиз, занурившись із головою у чарівні хвилі такого любого йому Чорного моря. А тому, підійшовши до води, Олекса хутко зняв верхній одяг, акуратно склав його на свої чорного кольору шкіряні кросівки і вже хотів було з розгону поринути у трепетну морську стихію, та раптом зупинився. Уважно просканувавши вечірні сутінки і блискавично оцінивши ситуацію навколо, він швидко зняв рештки одягу, які в подібних випадках слугують чоловікові так званим фіговим листком. Залишившись у костюмі Адама, чоловік кинувся назустріч вечірньому морю і, прямо влетівши у приємно освіжаючу воду, енергійно поплив у морську далечінь.
Проплававши не менше години і дещо втамувавши жагу за морськими ваннами, Олекса неспішно повернувся до берега. Улучивши момент, коли поблизу його одягу не було жодного із поодиноких пляжників, він стрімко вибіг на берег і швидко одягнув сухі плавки. Не цього разу – посміхнувся вечірній плавець сам до себе. Взявши до рук джинси, футболку і кросівки, новоприбулий відпочивальник повільно пішов босоніж по крайці моря туди, де на обрії ще виднілися ледь помітні сліди зорі на ім’я Сонце. Досить інтенсивний вечірній бриз не давав комарам-нахабам можливості завадити продовженню цієї неперевершеної вечорової казки.
Десь за пів години Олекса зупинився біля однієї із численних прибережних таверн, що, незважаючи на початок оксамитового сезону, ніби гриби після дощу зустрічалися йому на шляху, і вирішив під плескіт хвиль поласувати кухлем пива з місцевими дарами моря. Неспішно одягнувшись, він зручно вмостився за один із вільних столиків на відкритій терасі і взяв до рук меню, яке уже чекало на гостей. Не встигли очі відвідувача добігти до кінця переліку страв та напоїв, як поряд виріс статний молодий офіціант.
– Раді вітати вас у нашій таверні! Чого забажаєте скуштувати? – чемно посміхнувся юнак і витяг із кишені записника з невеликим гостро заточеним олівцем.
– Кухоль холодного темного пива і креветки, будь ласка, не менш чемно коротко зробив замовлення Олекса і під музику прибою з головою занурився у спогади своєї юності.
Пригадалася перлина біля моря, яку він любив називати південною Пальмірою, Французький бульвар з його першою в Європі безшумною бруківкою, затишний «Дельфін» із чистим прибережним піском та рестораном «Глечик», що заховався в глибині саду, за плетеним вербовим тином, а також вишукана «Аркадія» з її багатолюдними, гамірливими набережними. Водночас він із невимовним задоволенням безтурботно спостерігав, як за декілька метрів ті ж морські хвилі, але через багато років, лагідно облизують мокрий берег, залишаючи на піску невеликі шматочки білосніжної «цукрової вати», що так смакувала йому в дитинстві.
За якийсь десяток хвилин вправний офіціант приніс замовлення і Олекса із абияким апетитом переключився на пиво та креветки. Цьому гармонійному процесу плотської і духовної насолоди не заважала навіть галаслива компанія, на яку детектив звернув увагу відразу, як тільки піднявся на терасу.
У протилежному кутку дерев’яного помосту, навколо зсунутих до купи кількох столиків, розташувалися семеро молодиків. Посередині, на здоровенній тарелі, височіла величезна кучугура морепродуктів. То була досить крупна місцева чорноморська креветка в перемішку з попередньо приготовленими окремо мідіями і рапанами. Навколо здоровезної гори так званого морського коктейлю, створеного рукою невибагливого кулінара, по самому краю тареля розташувалося зо два десятки свіжозварених крабів багряного кольору, які, напевне, за задумом автора того шедевру повинні були надавати йому розкішного вигляду, а то і помпезності.
Все те багатство південних широт у процесі трапези уже добре захмелілі молодики брали просто руками, як і рибу, птицю чи молодицю, та апетитно запивали світлим кеговим пивом. Купи шкаралупи на імпровізованому столі, а також півтора десятки пустих кухлів, були свідками того, що ці волоцюги сиділи тут уже не одну годину.
Зі всієї юрби виділявся кремезний чолов’яга, невисокого росту, з досить великим животом. Його товсту коротку шию прикрашав важкий ланцюг жовтого металу із таким же масивним золотим хрестом, оздобленим дорогоцінним камінням. Далеко не кожен священнослужитель міг би похвастатися культовою атрибутикою таких розмірів, як і не кожен ювелір – такою кількістю дорогоцінного металу та коштовного каміння.
Те розп’яття практично лежало на неабияких розмірів череві свого власника. На вигляд йому було не менше п’ятдесяти років, тоді як вік решти не перевищував і сорока. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що цей черевань користувався беззаперечним авторитетом серед інших членів компанії. Поводження його оточення більше нагадувало Олексі запопадливу поведінку «шісток» на зоні, ніж звичайне застілля колег чи друзів у кінці робочого тижня. Щось схоже на якесь збіговисько – майнула думка, але він відкинув її у самому зачатку, аби хоч на деякий час відсторонитися від особливостей своєї професії.
Невдовзі до таверни увійшла елегантна на вигляд пара. Це був чоловік середнього віку, одягнений у світлі штани і такі ж літні бежеві туфлі та фірмову теніску. Його супутниця виглядала років на тридцять. На ній теж було світле легке плаття. Зазвичай відпочивальниці одягають такі перед вечірніми вилазками до ресторанів та барів побережжя. Вбрання молодої жінки доповнювали елегантні кросівки від «Gucci» кремового кольору, які давали їх власниці змогу почуватися комфортно навіть на пляжному піску.
Окинувши нових відвідувачів закладу безстороннім поглядом, Олекса знову зосередився на вечірньому прибої та прохолодному пиві зі свіжими креветками. Однак такий стан невимушеності та розслабленості у нього тривав недовго. Поволі в цю ідилію стала втручатися його професійна пам’ять, все більше і більше додаючи відчуття якогось внутрішнього дискомфорту. Майже на рівні підсвідомості до музики прибою та приємного смаку креветково-пивного коктейлю поступово стали домішуватися якісь незрозумілі візії. Пам’ять усе настирливіше виривала з минулого нечіткі, розмиті фрагменти дещо кримінального забарвлення. Він усе більше ловив себе на думці, що вже десь бачив цього елегантного з виду чоловіка, але у іншій обстановці.
Поступово перед очима детектива спливло фото людини, яке кілька років тому приніс молодий слідчий-практикант із лікарні швидкої медичної допомоги. То була світлина непритомного чоловіка з численними ножовими пораненнями грудної клітини і обличчя, життя якого напередодні дивом удалося врятувати лікарям.

Трапилося те пізньої осені, в останніх числах листопада. Уже зарядила холодна, осоружна мряка. Подеколи ночами температура повітря опускалась до нульової позначки і на ранок жителі міста мали сумнівну приємність любуватися дивовижним крижаним вбранням навколишніх дерев, кущів, авто і всього, на що падали дрібні краплини осіннього дощу, які юний помічник московського діда з українським прізвищем Мороз, особливо не зволікаючи, перетворював у кришталеві шати.
Саме о тій порі у черговій частині районного відділу поліції Центрального району обласного центру пролунав той пам’ятний дзвінок. Телефонували двоє затятих рибалок, які навіть у цю негоду вирішили спробувати свого нелегкого рибальського щастя. Мабуть саме про таких говорять, що охота – гірше неволі. Вони повідомили про те, як у прибережному очереті річки Інгул, на Аляудському півострові, знайшли труп невідомого чоловіка зі знівеченим обличчям. Людина була напівзатоплена, без верхнього одягу і в закривавленій сорочці.
У той час неподалік, на Другій Набережній, завершувала роботу оперативно-слідча група і черговий по відділу, старинний Олексин товариш і колега майор Комашка, негайно спрямував її до місця нової події. Досвідчений керівник групи, терміново оглянувши «труп» невідомого чоловіка середніх років і встановивши, що в ньому ще тепляться незначні залишки життя, негайно викликав швидку.
«Загиблому» повезло знову, оскільки з дислокованої на півострові військової частини до лікарні швидкої медичної допомоги міста направлялося спеціалізоване авто. Саме ним і було невідкладно доставлено закривавленого «потопельника» до медичної установи, а лікарі-професіонали змогли витягти його, так би мовити, з того світу. Потім хтось із тих героїв у білих халатах пожартував, що знайді таки пощастило вскочити до останнього вагону потягу під назвою «Життя».
В процесі розслідування вдалося установити особу постраждалого. Ним виявився досить відомий у місті бізнесмен, який тривалий час успішно займався закупівлями зерна і автомобільними перевезеннями. Окрім спотвореного обличчя на грудній клітині потерпілого лікарі нарахували п’ять ножових ран. Як говориться в подібних випадках, той народився в сорочці, оскільки жодна з них не виявилася смертельною.
Мабуть убивця не був упевнений у стовідсотковому результаті своєї роботи, бо притопив жертву в безлюдному місці, сподіваючись на те, що вода і холод у будь-якому випадку довершить задумане. До того ж, кількість, характер та локалізація поранень практично не давали шансів потерпілому на спасіння без сторонньої допомоги. Тому ті два відчайдухи, фанати осінньої рибалки, стали чи не вирішальною ланкою у ланцюгу випадковостей, які дали змогу медикам отримати остаточну перемогу над смертю героя давньої світлини, що так несподівано виринула з пам’яті детектива.
Однак ретельне відпрацювання всіх можливих слідчих версій бажаних результатів не дало. Хоча були всі підстави вважати, що чи не єдиною реальною причиною замаху на убивство постраждалого була його професійна діяльність, а найбільш імовірним замовником – його безпосередній конкурент, також відомий у місті зернотрейдер, але досудове слідство забуксувало на самому старті. Підозрюваний не тільки категорично заперечував будь-яку свою причетність до тієї пригоди, але і мав стовідсоткове алібі. За кілька днів до того він із коханкою виїхав на відпочинок за межі країни і повернувся із-за кордону вже після госпіталізації постраждалого. Про те красномовно свідчили штампи відповідних служб у закордонних паспортах обох. Окрім того, зазначені обставини підтвердили допитані в якості свідків у справі сама коханка та дружина підозрюваного.
Тому Олекса розумів, що без встановлення особи конкретного виконавця чи виконавців злочину, посадити на лаву підсудних вірогідного замовника убивства йому не вдасться. Через деякий час він був вимушений віддати оту безперспективну справу молодому слідчому-практиканту, який входив до складу групи на початковому етапі її розслідування «по гарячих слідах», оскільки новорічні свята буквально по самі вуха, якщо не з головою, завалили відділ свіжою роботою.
Як би там не було, але через закінчення відведеного процесуальним законом максимального терміну досудового слідства провадження у справі тоді довелося призупинити, а сама вона перейшла до розряду так званих «висяків». За місцем виявлення постраждалого, у відділі за нею закріпилася неофіційна назва «Аляудський «висяк».

Чим уважніше Олекса вдивлявся у риси обличчя чоловіка за сусіднім столиком, тим більше зростало його переконання у тому, що це дійсно був потерпілий по «Аляудській справі». Останньою краплею у келиху тієї упевненості стала ледве помітна родима пляма біля мочки його лівого вуха. Тоді вона значилася в орієнтуванні в якості особливої прикмети зниклого без вісти бізнесмена.
Зробивши замовлення, пара перейшла до обговорення сьогоднішньої подорожі на яхті навколо Кінбурнської коси, подробиці якої Олексу не цікавили. Він перевів свій погляд у бік моря, де на обрії яскравими вогниками переливався пасажирський лайнер, що прямував із Одеси у напрямку Туреччини, аж доки судно не сховали обриси острова Березань. Але за інерцією детектив ще продовжував тримати пару в полі зору. Професійна інтуїція підказувала йому, що ця випадкова зустріч може мати якесь продовження.
Говорила переважно жінка. Чоловік же здебільшого обмежувався короткими репліками, а інколи просто кивав головою на знак згоди чи заперечення. Раптом його увагу привернув ватажок гамірливої компанії, який гукнув кельнеру, аби той приніс ще свіжого пива. Сусіда несподівано утратив інтерес до розмови зі своєю супутницею і повністю зосередився на череваневі. Помітивши різку зміну в поведінці співрозмовника, жінка замовкла.
Деякий час чоловік у світлому уважно дивився в бік нетверезої компанії, а потім повільно підвівся і так же неспішно пішов у її напрямку, не зводячи з ватажка зосередженого погляду. За кілька метрів бізнесмен зупинився і продовжував мовчки дивитися на товстуна, ніби щось пригадуючи чи в чомусь сумніваючись. Невдовзі і той звернув увагу на чоловіка у світлому.
– Ну, чого вирячився? – уже не витримавши, грубо запитав опецьок, на що його оточення відреагувало вибухом п’яного реготу. Розв’язні дії молодиків яскраво демонстрували присутнім, що ситуацію тут контролюють вони, але бізнесмена це зовсім не бентежило.
– Ви що, не впізнаєте мене? – спокійним голосом запитав він ватажка, не звертаючи жодної уваги на зневажливу поведінку його оточення.
– Ні, – уже не так нахабно, але досить категорично промовив опецьок. – Чому це я маю тебе впізнавати? – перехопив він ініціативу. – Я що, тобі дитину христив чи ти мені свічку тримав? – знову став кепкувати він і цю останню репліку п’яна компанія знову підтримала голосним реготом.
– Ні, і ти дитину не христив, і я свічку не тримав, але мене звати… – і тут він чітко, на всю терасу вимовив своє прізвище та ім’я.
– І що? Хоч сам Папа Римський! – брутально кинув черевань, зробивши кілька ковтків пива з напівпорожнього кухля, який тримав у лівій руці.
– А те, що я тоді не ґиґнув там у очереті, на Аляудах, – дивлячись прямо в очі товстопузому та роблячи ще кілька повільних кроків йому назустріч, знову чітко і упевнено промовив бізнесмен. – А ти, кілька разів всадивши ножа мені прямо в груди і кинувши у воду, прямо посеред інгульського очерету, мабуть не сподівався на цю зустріч? – чоловік у світлому раптом перейшов на «ти», але так же незворушно продовжував стояти навпроти ватажка.
Несподівано за столом, як і загалом на терасі, все стихло. Очі пузатого хрестоносця якось неприродньо вирячились, ніби у здоровенної жирної жаби, що сиділа на купині посеред свого болота і зібралась було знову квакнути. Він повільно, мовби щось пригадуючи, поставив недопитий кухоль на стіл і неквапливо піднявся на свої раптом зім’яклі короткі ноги.
Ледве переставляючи їх по черзі, черевань подибав назустріч привидові, в якому поступово став упізнавати свою колишню жертву. Діставшись до неї майже впритул і все ще до кінця не вірячи своїм очам, кілер повільно простягнув уперед праву руку, ніби намагаючись пересвідчитись, що перед ним не марево, а жива людина.
Водночас його вирячені очі досягли неймовірних розмірів. Здавалося вони ось-ось випадуть і покотяться дерев’яним помостом прямо під імпровізований стіл. Колір лиця найманого вбивці, яке у цей час скоріше нагадувало свиняче рило, став поступово мінятися з червоного на синій, а невдовзі воно досягло темно-фіолетового відтінку.
– Ти?. Ти?!. Не може бути!. – ледве хрипів він і став повільно осідати на підлогу, так і не змігши дотягнутися рукою до воскреслого привиду, що незворушно стояв напроти і жоден м’яз не сіпнувся на його пошрамованому обличчі.
Коли ноги череваня підкосилися остаточно і він, ніби бурдюк із рідиною, гепнувся на дерев’яну підлогу, навколо запанувала мертва тиша. Було чутно навіть, як у декого із п’яної компанії задзвеніло у вухах. Мабуть саме той дзвін і привернув увагу господаря закладу, бо він уперше за весь вечір увійшов до зали.
Побачивши на помості посинілого череваня без жодних ознак життя, він зупинився прямо на півкроку і також завмер із безпорадним виглядом. Невдовзі прийшовши до тями, питомий представник курортного сервісу тремтячими руками витяг із кишені власного мобільника і похапцем став викликати швидку.
Натомість бізнесмен повернувся до свого столика і допоміг присісти збентеженій дамі, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Потім він кивнув Олексі, в якому зрештою упізнав детектива, що після виписки зі стаціонару лікарні швидкої медичної допомоги приймав участь у його кількагодинному допиті молодим слідчим, а затим опустився на стілець поряд зі своєю супутницею.
Олекса навпаки підвівся із-за столу, підійшов до нерухомого череваня і спробував було нащупати у того пульс спочатку під товстим шаром жиру на шиї, а потім на зап’ястку. Але це йому так і не вдалося. Хрестоносець поніс свій хрест у вічність. Потім детектив також дістав свою мобілку і, дещо відійшовши убік, набрав номер телефона чергової частини обласного управління поліції. Коли з навушника долинуло, що майор Комашка слухає, він коротко змалював ситуацію і попросив того терміново направити оперативно-слідчу групу до курортної зони.
– Чи ви хоч ноги встигли намочити, пане полковнику? – жартома запитав колега, повідомивши, що група виїде за п’ять хвилин.
– Доки хлопці доберуться, я ще встигну, – в унісон старому товаришеві відповів Олекса перед тим, як покласти трубку. – Всім залишатися на місцях до приїзду наряду поліції! – уже голосно звернувся він до присутніх і назвав себе.
Карета швидкої із місцевої лікарні приїхала лише за пів години. Оглянувши пацієнта, молода лікарка констатувала смерть попередньо внаслідок інфаркту міокарда.
На цьому моя спроба відпочинку на морі і закінчується – з сумливою посмішкою на обличчі в свою чергу подумки констатував детектив. – Але поїздка дарма не минула – все-таки удалося поплавати та хоч трохи відвести душу, побачитися із дружиною товариша-однокурсника, а головне – нарешті, хоча і цілком несподівано, розкрити «Аляудський висяк»! Жаль лише, що смерть виконавця обірвала ту тоненьку ниточку, завдяки якій можна було вийти на замовника, а то і організатора, убивства. Повезло падлюці… – знову головою детектива повністю заволоділа його перша леді – правнича професія.
А ще Олекса не без задоволення упіймав себе на думці, що це чи не єдиний випадок у його практиці, коли небесне правосуддя звершилося раніше за земне. Хоча… – лише на мить завагався детектив у своїх роздумах, – можливо, це ще і не кінець, а тільки початок нового етапу розслідування цієї справи… – і якась загадкова усмішка промайнула на його вустах.


Частина 2. Хрестоносець

Не встигла оперативно-слідча група обласного управління поліції прибути на місце події, як вона потрапила у міцні професійні обійми полковника Кондуса. За великим рахунком, саме він і мав би її очолювати. Хоча кримінальна справа по Аляудському «висяку» була призупинена, але продовжувала числитися за його відділом. Оскільки потерпілий вважався досить відомою у місті людиною, керівництво обласного управління час від часу цікавилося її рухом. На жаль, окрім стандартного: «Працюємо. Нічого нового встановити не видалося», відповісти він не міг.
Тому зараз Олекса просто не хотів витрачати свого дорогоцінного часу на процесуальні формальності. Скласти протокол огляду місця події і трупа виконавця замаху на убивство Бізнесмена, таке прізвисько поступово закріпилося за потерпілим, а також винести постанову про призначення судово-медичної експертизи, міг будь-який слідчий. Додатково допитати Бізнесмена та його супутницю не буде пізно навіть наступного тижня. Та і вряд чи вони зможуть повідомити щось суттєве, чого він не бачив своїми очима. До того ж, детектив уже встиг уточнити контактні номери телефонів і пояснити обом, що попередньо повідомить, коли потрібно буде завітати до слідчого відділу для дачі додаткових свідчень.
Він також не хотів акцентувати увагу оточення на своїй присутності, оскільки напевне йому особисто доведеться знову очолити розслідування цієї справи. Тепер, коли кінець нитки Аріадни несподівано опинився в його руках, головне не упустити час, аби не дати замовнику убивства сховати кінці у воду, якщо вони ще залишалися на поверхні. Хоча бездиханне тіло безпосереднього виконавця замаху лежить на підлозі прибережної таверни, цей неочікуваний поворот у справі відкриває реальні перспективи. Зараз необхідно ретельно подумати і чітко все розпланувати – розмірковував головний детектив області.
Як старший за званням і посадою, Олекса запросив більшу частину учасників групи відійти на пару десятків метрів убік, аби ввести їх у курс справи і дати відповідні настанови. Він пішов у напрямку моря, не в силі відмовити собі в бажанні таким чином продовжити миті насолоди морською стихією. Біля лінії прибою, під шурхіт хвиль детектив, постійно тримаючи у полі зору уже принишклу компанію Хрестоносця, стисло виклав суть подій, очевидцем яких став годину тому.
– Доки слідчий буде оформлювати протокол огляду місця події та постанову про призначення судово-медичної експертизи трупа, установіть особи учасників компанії небіжчика, нарізно допитайте кожного на предмет стосунків із ватажком та поміж собою, – наказав полковник старшому групи. – Особливу увагу звертайте на події дворічної давнини щодо замаху на вбивство Бізнесмена. Уважно перевірте усіх на наявність зброї та інших заборонених предметів. При виявленні найменших підстав для затримання, складайте відповідний протокол і до «кутузки», але кожного окремо. Я потім сам з ними розберуся, – продовжував формулювати чіткі вказівки детектив. – Не забудьте допитати господаря закладу, і не тільки стосовно подій цього вечора, а і щодо його стосунків із Хрестоносцем. В разі виникнення будь-який питань – негайно телефонуйте мені особисто, в будь-який час. Все зрозуміло?
– Так точно, пане полковнику, – посміхнувся капітан, очільник оперативно-слідчої групи. – Все буде виконано, не сумнівайтеся!
– Тоді до справи, а я, з вашого дозволу, скористаюсь службовим транспортом, аби дістатися свого авто. Потрібно терміново їхати до відділу.
– Звичайно, хоч до самого міста. Нам тут роботи на добрих кілька годин вистачить, – уже серйозно додав капітан.
– Ні, дякую, далі я своєю, – завершив полковник і поспішив до автомобіля чергової частини.
По дорозі він набрав свого однокурсника. Незважаючи пізній час, той лише повертався з роботи.
– Вибач, друже, і цього разу не «зрослося», – розпочав скрушно Олекса. – Тут на побережжі несподівано труп намалювався, від якого я ще не отримав усієї інформації щодо його минулого, а тому мені конче потрібно повернутися на роботу. Не хочу турбувати Валерію. Ключі від номера залишу на прохідній у охорони. Дякую за все і ще раз вибач! Обіцяю повернутися при першій же нагоді, – ніби на службі, за звичкою стисло і по суті, говорив детектив.
– Розумію, друже. Жаль, але нічого не вдієш. Така у тебе робота, – долинув у відповідь зі слухавки дещо сумний голос Юлія. – Бажаю тобі розкрити всі злочини і переловити всіх лиходіїв! – уже жартівливо закінчив той.
– Неодмінно! – у тон товаришеві відгукнувся Олекса.
Діставшись близько півночі до Юлієвого будинку над морем, який мав йому стати прихистком, принаймні на дві найближчі доби, детектив довідався від охоронця, що його бос ще не повернувся. Відпустивши службову автомашину, він забрав із номера для гостей свою так і не розпаковану спортивну сумку, залишив ключі на прохідній, скочив на свого бувалого в бувальцях Росинанта і без зайвих затримок поскакав до міста.
Дорога була майже порожньою. Виїхавши на трасу, детектив пришпорив бідолаху і подався так швидко, як це було можливо. В той же час, його думки продовжували роїтися навколо головного питання – Хто організатор убивства? Хоча майже очевидна відповідь на нього у Олекси була уже на початку досудового слідства, але несподівано забракло доказів. Вечірня пригода давала всі шанси виправити ці недоліки. За будь-яку ціну потрібно відшукати докази вини конкурента у організації вбивства Бізнесмена! – думав він.
Незважаючи на те, що завтра субота, слідчий суддя має бути до обіду на роботі. Детектив поглянув на табло годинника і знову журливо посміхнувся – уже сьогодні… Його чергова трудова субота розпочалася непомітно… До ранку ще потрібно встигнути підготувати подання на обшуки, аби отримати відповідні постанови суду, а також узгодити з керівництвом обласного управління необхідність свого повернення до участі в розслідуванні справи. З арештом підозрюваного можна буде зачекати. Якщо все піде без ускладнень, після затримання організатора у нього буде для цього ще три доби. Зараз головне – речові докази, що можуть знаходитися за місцем проживання та іншої активності Хрестоносця, а також інформація, якою можуть володіти оті «шістки» із його оточення.

Все склалося напрочуд добре. Олекса встиг не тільки підготувати відповідні процесуальні документи, а ще і заснути на пару годин. Підхопившись на зумер будильника, він прийняв холодний душ, замість ранкової зарядки енергійно розтерся рушником і в телефонному режимі дав доручення своєму заступнику зібрати весь склад слідчої групи, список якої підготував ще до дзвінка керівництву обласного управління.
– Чому це тобі не спиться чи ти ще й не лягав? Мабуть тебе русалки до ранку розважали? – замість привітання пробасив у слухавку перший заступник начальника обласного УМВС, якого першим набрав детектив близько сьомої, достеменно знаючи, що той уже займається «фізикою». – У вихідний день не даси спокійно і кості розім’яти, бісова віра! – знову долинув із навушника грубий голос старого служаки.
– Вибачте, Анатолію Семеновичу, не з моїм щастям, я вже у місті. Зараз біжу на роботу…
– Що трапилося? – обірвав його АС, таке коротке прізвисько приліпилося до заступника у професійному колі. – Давай по суті.
– По суті – знайшов виконавця замаху на вбивство зернотрейдера. Ну, пам’ятаєте позаминулорічну справу, «Аляудський «висяк»…
– А, Бізнесмена! Так ти так і говори, – знову долинув АСів бас. – Де він?
– У морзі, – Олекса хотів було коротко ввести його у курс справи, але не встиг.
– Ти що, у суботу з самого раночку зателефонував мені, аби розважати жартами? – уже грізно запитало начальство. – Викладай по суті, або не заважай підтримувати фізичні кондиції.
Олексій вимушений був максимально стисло доповісти про події вчорашнього вечора і сьогоднішньої ночі, а також свої плани і пропозиції.
– Це ти молодець, що почав з мене, бо «генерал» ще спить. Ми вчора затримались на відкритті персональної виставки його друга-художника. Вірніше художниці, – АС не зміг не згадати чи не єдину слабкість свого шефа. – Я повністю підтримую твої пропозиції. Підготуй проект наказу про створення слідчої групи по справі під своїм керівництвом, але за моїм підписом. Якщо буде потрібно, я пізніше зателефоную голові суду, – нарешті закінчив перший заступник.
– Ні, дякую. Поки що не потрібно. Гадаю, справлюся сам… – не встиг слідчий завершити, як на тому боці поклали трубку.
Гаразд, ранкову каву вип’ю уже на роботі – подумав Олекса, глянувши на годинника, стрілки якого показували половину на восьму.
Рівно о восьмій, як і у робочий день, начальник слідчого відділу обласного УМВС уже сидів за столом у своєму службовому кабінеті. Незвичним було лише те, що по вихідним він не збирав у себе стільки народу. Але потрібно було терміново реалізовувати інформацію, добуту оперативно-слідчою групою протягом ночі в учорашньої компанії веселунів, що звечора так завзято смакували дарами моря у прибережній таверні.
Про те, що хлопці накопали її немало, Олексієві повідомив старший групи, який зателефонував йому після четвертої ранку, коли той уже майже закінчив готувати подання на обшуки. На загал виходило, що вся компанія з кримінальним минулим активно займалася рекетом і грабунками переважно у курортній зоні. Тобто ця сволота змінили одну зону на іншу, значно комфортнішу – зауважив детектив.
Розпочав нараду Олексій. Він коротко змалював причини, якими викликана необхідність її проведення сьогодні, не чекаючи понеділка. Про підсумки нічної роботи
він попросив проінформувати очільника оперативно-слідчої групи, який тримав перед собою пузату теку.
З інформації капітана вбачалося, що стійке злочинне угрупування, що складалося із близько десятка переважно раніше судимих осіб, більшість яких Олексій бачив у таверні, тривалий час займалося рекетом на південних околицях області серед відпочиваючих. Очолював банду померлий Хрестоносець, який її і організував кілька років тому. Незважаючи на те, що всі затримані категорично заперечують своє знайомство з Бізнесменом, є підстави вважати, що у їх ватажка могли зберегтися докази, що проллють світло на трагедію, яка мали місце в інгульському очереті Аляудського півострова позаминулого року. В першу чергу це ґаджети самого Хрестоносця, які були виявлені та вилучені в процесі огляду місця події та у його авто, що стояло неподалік таверни, а також телефони затриманих учасників банди.
– То що ж ми маємо на даний час? – звернувся Олекса до учасників наради, підсумовуючи наслідки нічної роботи. – Труп організатора і очільника банди, який був безпосереднім виконавцем замаху на убивство Бізнесмена; шестеро активних членів банди, дехто з яких міг бути учасником того замаху, оскільки потерпілий говорив про принаймні двох осіб, що допомагали убивці на півострові; купу ґаджетів, які терміново потрібно ретельно оглянути з участю відповідних фахівців, аби перевірити наявність у них можливої інформації щодо скоєння злочинів, в першу чергу замаху на вбивство. Цим опікуватиметься наш «Електронік» разом з фахівцями експертно-криміналістичного відділу.
– Зрозуміло, пане полковнику, – коротко відповів молодий слідчий, що входив до складу оперативно-слідчої групи. Це прізвисько він устиг отримати уже в перші місяці своєї роботи у відділі за свою пристрасть до новітніх розробок електроніки побутового характеру. – Але сьогодні субота і експерти…
– Будуть через за годину, – лагідно, по батьківськи, перервав його Олекса. – Про це, на моє ранкове прохання, уже люб’язно попіклувався начальник чергової частини, майор Комашко. Тому разом із очільником оперативно-слідчої групи спускайтеся до чергової частини нашого відділу, отримайте всю вилучену «електроніку» і починайте працювати вже зараз.
Обоє мовчки піднялися і без зайвих зволікань покинули кабінет, а його власник продовжував далі так же спокійно – Що ще необхідно зробити негайно? – зупинившись на кілька секунд, аби дещо впорядкувати думки, які наввипередки намагалися запропонувати себе господарю. – Сьогодні ж потрібно ретельно і без зайвого галасу провести обшуки у помешканнях, а також місцях відповідної активності, усіх перелічених фігурантів. В першу чергу у Хрестоносця. Цим буде займатися підрозділ майора Білодіда.
– Все ясно, – піднявся майор, а за ним іще п’ятеро членів його підрозділу, який було сформовано тимчасово в рамках слідчої групи.
– В разі виникнення якихось проблем чи питань, тримайте оперативний зв’язок прямо зі мною, – кинув Олекса навздогін, коли той уже зачиняв за собою двері.
– Гаразд! – пролунало уже із приймальні.
– Тепер щодо вас, Іване Юрійовичу. Зі своїми хлопцями додатково детально допитайте усіх затриманих на предмет виявлення місць перебування решти учасників банди і можливих доказів замаху на вбивство Бізнесмена у них. Проведіть відповідні затримання та невідкладні оперативно-слідчі дії по кожному. В першу чергу нас повинні цікавити Хрестоносець та інформація стосовно замовника вбивства, – знову наголосив Олекса. – А ще потрібно з’ясувати місце перебування конкурента потерпілого, якого ми раніше відпрацьовували по справі в якості потенційного замовника. Необхідно з’ясувати наявність чи відсутність у нього стосунків із Хрестоносцем, їх характер та можливу причетність до зазначеного злочину; уточнити нинішнє місце перебування коханки підозрюваного та встановити таємне спостереження за обома. Це напрямок роботи для вашої групи Мирославе Тарасовичу, – звернувся він до свого заступника.
– Непросто буде це зробити, враховуючи зв’язки конкурента в місті і області, – невесело констатував той.
– Непросто, – погодився Олекса, – але я особисто буду постійно координувати роботу всіх груп і сам підключатимуся у разі необхідності. Питання є? – звернувся він до решти учасників наради і після нетривалої мовчазної паузи скомандував – Тоді «по конях»!

Субота і неділя пролетіли немов кілька годин інтенсивної роботи «по гарячим слідам». А слідів вистачало. З’ясувалися факти заволодіння кількома автомобілями, водними мотоциклами та моторними човнами і навіть кіоском із продажу морозива та напоїв. Були виявлені і затримані ще кілька учасників банди. Проведені обшуки, вилучена холодна і вогнепальна зброя, отримані злочинним шляхом кошти і предмети розкоші, навіть дорогі авто та маломірні судна. Не було лише того, на що розраховував Олекса. Жодних доказів причетності Конкурента, а саме так після відновлення слідства стали називати його учасники слідчої групи, до замаху Хрестоносця на Бізнесмена за два дні титанічної роботи всього підрозділу виявити не вдалося.
Після вечірньої підсумкової наради, відпустивши усіх по домам, Олекса сидів за своїм робочим столом, глибоко занурившись у роздуми. Дивно, таке враження, що Конкурент навіть не знає про смерть Хрестоносця – розмірковував він, безладно креслячи на зворотному боці аркуша, на якому було надруковано проект подання на його арешт, якісь риски, крапки та інші фігури невизначеної форми. «Сповида» доповідала, що веде він себе спокійно, як зазвичай на вихідні у таку пору, відпочивав у своєму заміському будинку з дружиною і дітьми. Зараз дивиться прем’єру вистави в обласному Академічному театрі, якщо тільки спектакль не закінчився. До речі, а з ким він її дивиться, якщо дружину і дітей попередньо відвіз на квартиру, а коханка знаходиться на відпочинку в Іспанії? – Олекса взяв мобільника і набрав свого заступника, незважаючи на те, що цифри годинника показували уже п’ять хвилин по двадцять другій.
– Вибач, що знову турбую, але у мене виникло питання.
– Зараз зайду, – пролунало з трубки і через хвилину двері до кабінету відчинилися.
– Тобі що, вдома робити нічого? – сумно посміхнувся детектив.
– Та ні, просто потрібно було дещо підготувати до завтрашньої загальної оперативки, – знизав плечима заступник.
– З ким поїхав до театру Конкурент, якщо його коханка на відпочинку за кордоном?
– З коханкою, – посміхнувся Мирослав. – Просто за ці півтора року, що минули з моменту зупинення провадження по справі, він устиг завести собі другу коханку.
Міцний чолов’яга, – подумав Олекса, а вголос промовив: «То чому ж мені такі подробиці досі не відомі? Треба було б і за нею налагодити спостереження…»
– Просто не хотів відволікати вас од більш важливих справ. Уже все зроблено, але нічого суттєвого це поки що не додало.
– Коли похорони Хрестоносця? – змінив напрямок розмови Олекса.
– Завтра.
– Візьміть під особистий контроль спостереження за Конкурентом у цей день і тримайте мене в курсі.
– Гаразд. Ще щось?
– Так, ідіть уже додому і передайте дружині мої вибачення за ці веселі і змістовні вихідні, – знову сумливо посміхнувся на прощання начальник.
По дорозі додому думки Олекси знову кружляли навколо розслідування справи, як Місяць навкруг Землі. Потрібно ще раз детально переглянути стосунки Бізнесмена з Конкурентом, особливо на професійній основі.
– А чому лише на професійній? – втрутився його одвічний віртуальний опонент. Може у них були якісь особисті?
– Так, цього виключити неможливо, – відповів він сам собі. – Треба з’ясувати і це. Крім того, необхідно завтра ж когось послати на Старий Водопій. Нехай поговорять з місцевими рибалками, покажуть фото. Там їх на понтонному мосту весь час вистачає. До того ж, багато таких, що сидять там регулярно і не тільки на мосту. Можливо хтось щось і пригадає. Це була остання думка, яку він устиг зафіксувати у своїй пам’яті, перш ніж у його голові спрацював якийсь вимикач і він провалився у глибокий сон.

Загальна оперативка, які начальник слідчого відділу обласної поліції, зазвичай, проводив по понеділках цього разу була короткою. Всі учасники групи, що працювала по справі Бізнесмена, з метою економії дорогоцінного часу були звільнені від участі в ній. Тим паче, що по наслідкам роботи за день вони кожного вечора збиралася на свої окремі наради. По іншим напрямкам все пройшло без несподіванок, а тому Олекса знову заглибився у роздуми, намагаючись знайти ту єдину ниточку, яка повинна була привести його до бажаного результату – розкрити злочин. Однак нічого суттєвого на ум не приходило і десь за пів години він переключився на квартальний звіт.
Надвечір надійшла несподівана інформація – на похоронах Хрестоносця був Конкурент. До того ж, за характером його поведінки можна було зробити висновок, що раніше вони були досить добре знайомі. Зокрема, він довго спілкувався з дружиною небіжчика, а потім особисто провів її до авто і поцілував на прощання.
– Потрібно негайно встановити оперативний нагляд за вдовою, – розпорядився Олексій на вечірній нараді. – Може ця зачіпка приведе нас до джерела інформації про характер стосунків її покійного чоловіка з Конкурентом. Крім того, необхідно підняти все на вдову від моменту її народження. Звернути особливо увагу на останні пару років. Що там у нас по аляудським рибалкам?
– Поки що безуспішно, – промовив відповідальний за цей напрямок роботи.
– Тоді збільште чисельну кількість групи і розширте коло пошуку. Спробуйте поговорити з рибалками, що постійно мешкають поблизу півострова. Включіть до кола опитуваних пенсіонерів, матусь із малими дітьми, собачників і подібний контингент. На цьому сьогодні будемо завершувати, – з нотками невдоволення закінчив Олекса і присутні мовчки побрели на вихід.

Тільки в другій половині наступного дня йому зателефонував молодий співробітник поліції, який працював по Аляудам.
– Я тут знайшов одного дідугана, місцеві його називають Димедролом, який на фото впізнав Хрестоносця. Десь за пару років він бачив небіжчика, коли рибалив на понтонному мосту. Що мені з ним робити?
– Ти на транспорті?
– Так.
– Бери того дідугана і негайно вези його прямо до мене у відділ! Зможеш?
– Зараз запитаю.
– Він що, слухає нашу розмову? – ледве не закричав у трубку детектив.
– Та ні, він збирає свою бляшанку, тобто металевого човна, а я відійшов за будівлю водокачки, товаришу полковнику, – раптом у трубці все замовкло. – Зараз він занесе човна додому і за годину ми будемо у вас, – через якусь хвилину закінчив поліціянт.
– Гаразд, чекаю, – кинув Олекса у слухавку і якесь відчуття легкості наповнило його з голови до п’ять.

Те відчуття йому було знайоме ще з раннього дитинства. Бувало пацаном він сидів біля сільського ставу зі шматком верболозу і годинами чекав, коли на молоду кукурудзу клюне великий короп. У тиху погоду часто траплялося, що поплавок із рогозу довго стояв немов мертвий, ніби гвіздок, якого не до кінця забили в дубову дошку і він там закляк навічно. Інколи мала риба, не в силах проковтнути велику для неї наживку, затято перевіряла на міцність нервову систему хлопця. Але він уперто чекав, коли поплавець різко присяде, раз чи два, а потім у притопленому стані замре на якусь хвильку, повільно вирине і ляже на бік, ніби відпочити. Та і цими хитрощами малого рибалку було важко провести. Він продовжував чекати, коли шматок рогозу знову підніметься і стане немов бравий олов’яний солдатик, постоїть непорушно кілька секунд і якась непереборна сила потягне його під воду, у прибережні комиші. Отут уже не зівай, а то короп заплутає ліску поміж очеретом і буде велика проблема. Тоді його вже практично не витягнути. Тоді пиши – пропало…
У вирішальний момент, коли поплавець уже перебував під водою і починав рухатися в бік очерету, коли Олекса підсікав рибу, а вона щосили сіпалась на гачку, намагаючись звільнитися і втекти – саме тоді він відчував такий стан легкості і азарту, який не полишав його і в зрілі роки. Особливо у його професії, коли детектив ішов по сліду злочинця, настигав його і «підсікав» велику, сильну кримінальну рибу…

– Дозвольте, пане полковнику, – несподівано пролунало з приймальні через відчинені двері. – За вашим наказом громадянина Димедрола, перепрошую свідка Шеверєва, доставлено, – дещо знічено закінчив молодий поліціянт.
– Дякую, зачекайте в коридорі, – відповів Олекса, не змігши утриматися від підступної посмішки. А ви, – звернувся він до рибалки, – проходьте, будь ласка, та сідайте до столу, – і показав на найближчий до себе стілець.
Рибалка, зняв засмальцьованого картуза, і присів на запропоноване йому місце.
– Влаштовуйтесь зручніше, – доброзичливо посміхнувся детектив і, коли дідуган зростом метра півтора разом з підборами розмістив на казенному кріслі свою п’яту точку опори повністю, продовжив. – Так коли і при яких обставинах ви вперше побачили чоловіка, якого сьогодні впізнали на фото?
Той спочатку насупив лоба, ніби щось хотів пригадати, а потім почухав уже добре сформовану лисину і машинально поклав свого картуза на приставний стіл, від поверхні якого віддзеркалювалися останні промені вечірнього сонця, що зазирало до кабінету детектива через поріділі крони платанів.
– Розумієте, громадянине начальнику, не хочу вас увести в оману, але я точно уже і не пам’ятаю, – поволі мовив рибалка.
– А ви не хвилюйтеся і розповідайте все так, як пам’ятаєте, а коли мені буде щось незрозуміло, я вас запитаю, – майже лагідним тоном, як до малої дитини, знову звернувся Олекса, намагаючись не сполохати старого, аби той почувався максимально комфортно і нічого не переплутав, не вигадав чи не приховав.
– Це було давно, я тоді ще працював на «шабашці», у складі будівельної бригади, – почав той. – Розумієте, пенсія мала, а бабка все бурчить, що грошей не вистачає. То те їй потрібно, то се… От і довелося на старості літ знову іти на заробітки. Я, знаєте, по спеціальності бляшанщик…
– Хто? – не втримався детектив, якому видався дещо незрозумілим такий початок.
– Ну, покрівельних справ майстер. Дахи бляхою покриваю.
Очі Олекси мимоволі збільшилися в об’ємі, але з останніх сил він примусив себе мовчати і непохитно продовжував слухати старого.
– Так ось, прийшов якось бригадир і каже, Миколайович, це мене так кличуть, потрібно моєму сусідові дах полагодити. Там бурею кілька листів металу зірвало.
Тут у Олекси терпець урвався. Він узяв із шухляди фото Хрестоносця і поклав його на стіл перед рибалкою.
– Це фото сьогодні вам показував працівник поліції, що привіз вас сюди?
– Так, – дещо з подивом відповів той.
– Ви знаєте цю особу? На півострові ви колись зустрічав його?
– Ну, так а я ж про що! Ви ж сам попросив розповісти, коли і де я з ним познайомився.
Тут несподівана здогадка, ніби блискавка у грозу, різонула Олексин мозок.
– Ви що, знав його ще до зустрічі на півострові?
– Звичайно! Я ж говорю, років п’ять тому бригадир попросив…
– Зрозуміло, – уже без зайвих церемоній перебив його Олекса.
Тепер він був упевнений у тому, що цей потужний дідуган ніяк не міг помилитися в особі Хрестоносця, коли сказав поліціянтові, що бачив його на Аляудах пару років тому.
– Згадайте, будь ласка, коли і при яких обставинах ви бачив цього чоловіка на півострові, поблизу якого постійно проживаєте.
– Останній раз… – знову наморщив лоба Димедрол. – Та, напевно, в кінці травня цього року. В акурат, як короп ішов на нерест. Він там зі своїми посіпаками з остами по очерету шастали, аж доки пару мішків риби не накололи.
Олекса знову ледве утримався, аби не скрикнути від чергової несподіванки. Виявляється цей рибалка не тільки дуже добре знав Хрестоносця, але і декого з його оточення. До того ж, останньому і раніше доводилось бувати в тих місцях. Він навіть не знав, досадувати йому чи радіти з цього приводу, але потрібно було уже якось виходити на події замаху на вбивство Бізнесмена.
– Скажіть, будь ласка, а ви не чули про події дворічної давнини, коли на півострові, в очереті, двоє рибалок наткнулися в прибережному очереті на закривавленого чоловіка? – пішов напролом Олекса.
– Чому не чув? Чув і навіть бачив. Я тоді теж ловив рибу, тільки з мосту. Нічого не клювало і ті придурки вирішили пошукати щастя в очереті, а знайшли труп. Тоді ще купа поліції наїхала і швидка була. Правда її викликали до Наташки, подруги моєї дружини, що живе на півострові, за бувшою спецшколою. У неї серце прихопило, але потім все обійшлося, слава богу.
– А ще нікого зі знайомих тоді не бачили?
– Та я ж говорив вашому працівникові сьогодні, що бачив цього Сергія, що ремонтував йому дах після бурі. Він тоді їхав на півострів своїм «крузаком». Побачив мене і за мостом зупинився. Підійшов, спитав, чи клює. Ще цікавився чи ментів не було. Останнє мене тоді здивувало, оскільки поліція чергує біля мосту весною, коли риба нереститься, аби не браконьєрствували, а то було пізньої осені, уже по заморозку.
– І що далі? – Олекса намагався спонукати старого швидше рухатися у тому напрямку, який його зараз цікавив найбільше.
– А що, я відповів, що який це довбень буде тут чергувати у таку пору. Він і поїхав, сказавши, що спробує на Білій гірці судака взяти. Там ями є, але потрібно ловити з човна.
– Так, так, так, так… – потер руки Олекса. – І що, наловив риби ваш знайомець?
– Та де там, до Білої гірки він не доїхав, зупинився десь по дорозі. Десь ближче на березі, за очеретом, бо на горі я його точно не бачив. Та і був він там не більше половини години. За цей час він не встиг би спорядити гумового човна навіть разом зі своїми посіпаками, а тим більше, що ще було потрібно снасті для риболовлі налагодити. Це вам не остами у очереті в кінці весни коропа колоти!
– А що, він був не сам?
– Так я ж говорю, що самого я його ніколи не бачив, він завжди зі своїми дружками. Один вічно за кермом, а інший – на задньому сидінні. Тоді теж вони були, але за кермом у ту сторону сидів Сергій сам, а коли уже поверталися, він розвалився на передньому пасажирському сидінні, поряд із водієм.
– З ними в машині був ще хтось?
– Ні не було нікого. Принаймні я нікого більше не бачив. Якби хтось був ще, я б його неодмінно помітив. Хіба що в багажнику заховався, – посміхнувся тепер уже старий рибалка.
– А потопельника коли ваші колеги знайшли?
– Та то було дещо пізніше. Сергій уже повернувся назад. На зворотному шляху він несподівано пригостив мене допінгом, лишив пів пляшки віскі. Якесь дороге, я такого ще і не бачив. Зупинився машиною прямо на мосту, напроти мене. Каже, на пом’яни хорошого чоловіка. Я питаю, кого, а він – та ти його не знаєш, товариш помер. Як тільки Сергій поїхав, ми втрьох і допили той шотландський самогон, а потім ті придурки пішли лазити по очерету. Десь не більше часу пройшло, як уже і поліція примчала, а швидка поїхала на Аляуди до Наташки невдовзі після того, як я залишився на мосту сам.
– Цю людину раніше часом не бачили? Тоді, а може в інший час і в іншому місці, з Сергієм чи саму? – детектив розіклав перед рибалкою кілька фото Конкурента. Той довго крутив їх, придивлявся, а потім заперечливо похитав головою. – Дякую вам за інформацію, зараз це все слідчий зафіксує у протоколі, а потім вас одвезуть назад, додому, – він натиснув на кнопку виклику чергового і провів старого до дверей.

Вечірнє зібрання слідчої групи у вівторок завершувалося. Керівники підрозділів доповіли інформацію щодо зібраних протягом дня доказів. Незважаючи на певне просування розслідування вперед, його загальні результати Олексія не надто радували.
– Давайте підведемо підсумки нашої роботи за чотири доби, – запропонував він у кінці наради. – Достеменно встановлено виконавця замаху на вбивство Бізнесмена і двох його співучасників, що уже затримані і дають свідчення. Установлені і затримані всі відомі члени банди Хрестоносця, яка кошмарила весь курортний бізнес у зоні відпочинку і прилеглій місцевості. Менше з тим, будь-яких доказів причетності Конкурента до організації замаху, чи хоча б його замовлення, виявити не вдалося. Виключення складає лише те, що він особисто знайомий із дружиною покійника, а тому є всі підстави вважати, що був знайомий і з самим небіжчиком, хоча це поки що нічим і не підтверджується. Тому на завтра плануємо повторні допити дружини і коханки Конкурента, я також вдови покійного. Останню я маю намір допитати особисто. Які ще будуть думки стосовно подальшого проведення слідчих чи оперативно-розшукових дій.
Оскільки інших думок чи пропозицій не надійшло, Олекса подякував всім за роботу і відпустив до завтра.

Близько десятої години наступного дня черговий по відділу доповів, що до начальника прийшла якась жінка без повістки. Вона стверджує, нібито вчора її викликали телефоном, попередньо уточнивши прізвище. Олекса розпорядився провести її до свого кабінету.
Це була жінка середнього віку, середнього зросту і такої ж статури. Тобто нічим особливим вона не виділялася і в натовпі вряд чи привернула би до себе увагу. На ній було чорне плаття, голову покривала легка хустина такого ж кольору.
– Вибачте, що потурбували вас у такий скрутний час, але справа невідкладна. Вам уже, мабуть, хоча б у загальних рисах, відомі обставини смерті вашого чоловіка, – почав детектив.
– Мені відомо лише, що це сталося у прибережній таверні і що причиною смерті став гіпертонічний криз. Про це мені у суботу, перед обідом, розповів слідчий, який проводив обшук у нашому помешканні, – спокійно відповіла жінка. – Може ви мені щось поясните детальніше?
– Неодмінно, але спочатку я хотів би почути ваші відповіді на свої запитання, – промовив Олекса і запропонував вдові присісти. – Я, начальник слідчого відділу обласного управління поліції, полковник Кондус, очолюю розслідування кримінальної справи за фактом замаху на вбивство дворічної давнини. Ви запрошені для допиту в якості свідка, а тому відповідно до вимог чинного законодавства попереджую вас про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих свідчень і відмову від дачі показів без поважних причин.
– Зрозуміло, – глибоко зітхнувши, тихо промовила жінка, але зовні вона не виглядала здивованою.
Після стандартних запитань, на кшталт, ким вам доводяться підозрюваний та потерпілий, у яких стосунках перебуваєте, що відомо по суті, Олекса вирішив скористатися фактором несподіванки. Він витяг фото Конкурента і поклав його на стіл перед жінкою.
– А він тут до чого? – раптом запитала вона детектива.
– Ви знаєте цю людину? – дещо збентежено відповів запитанням на запитання той.
– Звичайно, це мій двоюрідний брат. Ми втрьох учились разом у одному класі, – дещо здивована необізнаністю слідчого продовжувала жінка.
– А третій хто? – ледве приховуючи здивування, знову запитав Олекса.
– Як хто? – ще більше здивувалась вдова. – Мій покійний чоловік.
Оце так метаморфози долі! – ледь утримався, аби не скрикнути детектив. Він забрав світлину і повільно направився до свого крісла, обходячи приставний стіл довшою дорогою, аби мати більше часу зібратися з думками. Поклавши її на місце, детектив було уже хотів закрити шухляду свого столу, але раптом взяв фото Бізнесмена і знову показав його жінці.
– А цього? – коротко поцікавився він.
– Ні, цього бачу вперше, – упевнено відповіла та майже без затримки.
– Вам було відомо, чим займається ваш чоловік? – вирішив змінити напрямок допиту Олекса, оскільки сам іще не оговтався від об’єму несподіваної інформації.
– Звичайно. Хоча деталі відомі не були, але відчувала, що бреше. Він мені клявся ще в листах, що писав із колонії. Просив діждатися, обіцяв порвати з минулим. Та і куди мені було з двома малими дітьми. Але після відсидки надовго його не вистачило. Десь через рік знову з’явилися дружки, пішли п’янки-гулянки, кинув роботу, хоча гроші переводилися не перестали. Я йому говорила, що це добром не закінчиться. Але він мені відповідав, що все нормально, у нього тепер легальний бізнес, охоронна фірма, його друг взяв у долю.
– Що за друг? – знову поцікавився детектив.
– Та адвокат із сусіднього обласного центру. У суді його захищав ще півтора десятки років тому. Вже тоді добре стояв на ногах, а потім завів великий бізнес і зовсім крутим став. Я толком не знаю, чим той адвокат добував собі гроші, але із окремих слів чоловіка зрозуміла, що то була уже не юриспруденція.
– А ви часом не бачили того адвоката, чи може прізвище запам’ятали?
– Та де там, коли судили чоловіка, я була вагітна вдруге. До суду не ходила, боялась нервуватися, аби викидень не стався. А за час перебування чоловіка у виправній колонії той захисник так піднявся, що після звільнення Сергій навіть ім’я його уникав називати вголос. Все лише натяками. Ні, не бачила і не знаю. Я навіть спочатку подумала, чи то не він часом був на другому фото.
Зрозумівши, що нічого корисного для справи дізнатися більше не вдасться, Олекса записав свідчення до протоколу і відпустив жінку, а сам ще довго сидів у кріслі та розмірковував над хитросплетіннями долі.
Виходило, що майже за тиждень інтенсивної роботи всієї групи, чисельність якої складала добру половину всього слідчого відділу, вони практично залишилися в точці відправлення. Єдине, що вдалося зробити по справі, це встановити виконавця замаху і двох ймовірних його учасників, оскільки всі інші затримані члени банди категорично заперечували свою причетність до вбивства. Треба міняти алгоритм підходу, розширювати коло пошуку. А як це зробити, коли інформації практично нуль? Ось уранці принесли відповідь мобільного оператора щодо неможливості надати роздруківки телефонних переговорів з номеру Хрестоносця дворічної давнини, оскільки термін зберігання інформації закінчився. Тепер уся надія на додатковий допит потерпілого, якого він запросив на завтра.

Наступного дня потерпілий прибув до відділу за п’ять хвилин до призначеного часу. Мабуть елегантність і галантність не єдині характеристики цієї особистості, – подумав Олег, коли той переступив поріг його кабінету.
– Доброго ранку! Вибачте, дещо раніше. Я тільки повідомив чергового, що прибув для допиту, а той одразу ж направив мене до вас, – пояснив Бізнесмен.
– Мої вітання. Не переймайтесь, то я наказав вас пропустити. Як говориться, раніше розпочнеш – раніше закінчиш, – посміхнувся детектив і показав на ближній стілець за приставним столом. – Сідайте, будь ласка. Гадаю у нас є про що поговорити.
Потерпілий неспішно зняв свого вишуканого бриля, поклав його на сяючу поверхню столу, мовчки розстебнув ґудзики піджака і повагом сів на запропонований стілець.
– Навіть не знаю, з чого починати і що вам розповідати. Власне кажучи, все, що мені було відомо, близько двох років тому я розповів вашому молодому колезі, – почав спокійно, навіть дещо задумливо, Бізнесмен. – Події минулої п’ятниці ви спостерігали особисто. Можливо простіше буде оголосити протокол мого допиту, а я відповім на ваші додаткові запитання?
– Сьогодні зранку я ще раз ознайомився з протоколом вашого допиту і прекрасно розумію ваш внутрішній стан та відсутність бажання пережити, хоча і віртуально, події дворічної давнини. Я також розумію, що людській пам’яті притаманно з часом дещо стирати зі свого жорсткого диску, аби мати можливість додати на звільнене місце нову, важливішу, інформацію. Але прошу повірити моєму професійному досвіду, інколи трапляється так, що через багато часу людина здатна пригадати такі подробиці минулого, яких вона не пам’ятала навіть у наступний день. Просто вона не надавала значення тим моментам. А тому дуже прошу вас все-таки спробувати пригадати і озвучити в деталях усі події того осіннього дня, коли вам пощастило залишитися живим.
Весь цей час потерпілий уважно слухав слідчого, не намагаючись навіть кивнути на знак згоди чи похитати головою, не те що вставити якесь слово. Коли той нарешті закінчив, він майже хвилину сидів мовчки і продовжував так же уважно роздивлятися господаря кабінету.
– Ні, – коротко, з виразом власної гідності, промовив Бізнесмен, – я уже давно оговтався і опанував своїми емоціями. Тепер згадки про свою смерть, а саме так я розцінюю той випадок, у мене не викликають неприємних відчуттів, оскільки нині уже нічого змінити не можна. Навпаки, я маю унікальний досвід, який відсутній у переважної більшості людей. Якби не той ланцюг випадковостей, я б так і залишився звичайним трупом, у якому не зоставалося життя і на долю відсотка. Тому я готовий подумки пройти весь той шлях іще раз, аби допомогти слідству і правосуддю. У мене до вас лише одне прохання.
– Так, прошу, – коротко відреагував детектив.
– Не перебивайте мене, будь ласка, уточнюючими запитаннями доки я не закінчу думку чи епізод, аби я не втратив щонайменші деталі минулих подій, якщо це дійсно для вас так важливо.
– Так, звичайно, – знову лаконічно відповів слідчий і увімкнув мікрофон звукозапису.
– Того осіннього дня все почалося з неприємності, – повільно почав свою розповідь потерпілий. – Напередодні увечері пішов дрібний дощ, який продовжувався цілу ніч. Я це бачив на власні очі, коли виходив кілька разів на балкон викурити цигарку. Десь опівночі мене розбудив голос собаки, який долинув із коридору. Мабуть щось приснилось. А потім уже якось не спалося.
Поступово температура повітря упала до невеликого мінуса і почало примерзати. На ранок усе укрилося крижаними шатами, зокрема і моє авто, яке я по приїзду з роботи того вечора полінився поставити у гараж. Доки прогрів двигуна і салон, доки розтавали шибки, доки по слизькому вибирався із щільно утиканого іншими автомобілями двору, зрозумів, що не встигаю на зустріч, яку сам же призначив напередодні одному з численних клієнтів. Говорив з ним по міському, а тому його номера у мене не було. Вирішив попередити секретаря, що затримуюся, аби вона перепросила гостя і пригостила його кавою. Під час набору абонента відволікся на пару секунд і за такої погоди цього вистачило, аби втратити контроль за управлінням. Машину винесло на газон. Добре, що обійшлося без серйозного зіткнення.
Поки телефонував знайомому, поки витягли авто на дорогу, поки добирався, минуло більше години. Клієнт не дочекався, сказав секретарці, що запізнюється на іншу зустріч, зателефонує пізніше. На роботі нічого особливого того дня не відбувалося. Десь ближче до кінця робочого дня клієнт, принаймні тоді я його вважав таким, подзвонив уже на мобільний. Номер не пам’ятаю, але раніше в пам’яті мого телефону його не було. Де він взяв мій номе, не знаю, але то ніколи не було великою таємницею. Схожий чоловічій голос запитав чи я ще на роботі. Відразу ж поясню, що не впевнений, чи належить той голос одній людині, чи ні. Я відповів ствердно. Він сказав, що також не встигає, бо їде з іншого боку міста і запропонував зустрітися десь у центрі. Домовилися через пів години біля дитячого парку «Казка». Поміж пивним рестораном «Шульц» і центральним входом у парк. До кінця робочого дня залишалося не більше двох годин, а тому я попередив секретарку, що сьогодні напевне уже не повернуся.
Без пригод дістався до місця зустрічі. Погода була хмарною, знову пускався дрібний дощ. Знайшов вільне місце, припаркувався, якраз напроти входу до ресторану. Набрав клієнта. Той відповів, що вже проїхав варварівський міст і скоро буде. Тоді я зателефонував дружині і попередив, що буду за годину, аби вона не вигулювала по дощу собаку. Вийшовши з машини я потихеньку пішов у напрямку центрального входу до парку. Перехожих було зовсім мало, вочевидь сильна ожеледиця не додавала бажання для прогулянок.
Десь хвилин за п’ять задзвонив мобільний. Доки я діставав із кишені телефон, від Центрального проспекту потихеньку під’їхала «Тойота-лендкрузер». Біля будівлі банку вона повернула праворуч в тупик і припаркувалась за десяток метрів, напроти. Клієнт повідомив, що уже під’їхав, на що я відповів, що чекаю на нього біля входу до парку.
За хвилину до мене підійшов чоловік, детально зовнішність якого описувати не бачу сенсу, оскільки ви сам його бачив у таверні тиждень тому. Раніше я його не знав, навіть не бачив. Назвався Дмитром Івановичем, сказав що хоче продати сотню тон фуражного зерна, а йому мене рекомендували як серйозну і порядну людину.
Я запитав про походження зерна і його характеристики. Той сказав, що отримав продукцію в якості розрахунку за борг, але у нього в машині є сертифікати якості, копії товаро-транспортних накладних та всі інші необхідні документи. На моє запитання, чому відразу не взяв їх із собою, він вибачився і сказав, що дуже поспішав. До того ж, він якось нервово метушився, знову вибачився і запропонував пройти до його машини, а коли я буду заперечувати – то сам збігає і принесе.
Оскільки до моєї машини було далі ніж до його, а дощ посилювався, я пішов за ним. Все одно потрібно було десь ховатися, аби переглянути папери. Ми підійшли до двохсотого «Лендкрузера», дуже темного, скоріш за все чорного кольору, номера не пам’ятаю, і Дмитро Іванович відкрив ліві задні двері, з боку водія. Одночасно з цим, мене ззаду хтось міцно схопив за руки і вони удвох із небіжчиком заштовхнули мене до салону, де був третій чоловік. Я не встиг навіть крикнути, як опинився на задньому сидінні поміж двох міцних супутників удаваного клієнта. Останнє, що пам’ятаю з того епізоду – це розряд електрошокера перед очима, який мене осліпив у прямому і переносному сенсі.
Потерпілий зупинився, даючи можливість Олексі задати запитання.
– А чому ви підійшов до самих дверей авто людини, яку бачили вперше, – скориставшись нагодою задав не саме краще запитання у своїй некороткій кар’єрі детектив.
– Я ж говорив, що інтенсивність дощу збільшилася і треба було десь заховатися, аби переглянути документи, що знаходилися саме в салоні його авто. Моя машина стояла за сотню метрів від місця зустрічі, а то й більше, а його – всього за пару десятків. До того ж, коли клієнт проїздив мимо мене, я звернув увагу, що в салоні він був лише один. Скоріше за все, коли авто звернуло з проспекту, його поплічники завбачливо пригнулися. А ще мені упевненості додавав «короткоствол», який був у мене в кобурі під пахвою. Останні кілька років я носив зброю постійно, але це не мало ніякого відношення до того випадку.
– Вам відома доля пістолета?
– Це саме я хотів би запитати у вас, пане слідчий, – іронічно парирував потерпілий. – У всякому разі, коли я опритомнів, на мені не було ні верхнього одягу, ні кобури зі зброєю.
Оскільки Олекса мовчав, на хвильку про щось задумавшись, Бізнесмен продовжив свою розповідь.
Прийшов я до тями у незнайомому місці, серед прибережних заростів очерету. Пам’ятаю лише, що уже починало сутеніти. Руки перед собою були стягнуті скотчем сірого кольору. На губах теж клейка стрічка. Нікого із тієї несвятої трійці я раніше не зустрічав. Свої відгодовані пики вони не ховали і це наводило мене на невеселу думку, хоча причин такої поведінки кілерів я збагнути не міг.
Ніхто мені нічого не пояснював, а запитати у мене не було фізичної можливості. Правда, коли поплічники покійника відволокли мене вглиб очерету, до самої води, мені здалося, що той хотів щось сказати, але тільки криво посміхнувся і наніс мені удар у ліву частину грудей. Після повторного удару я утратив свідомість і більше нічого не пам’ятаю.
Потерпілий зупинився знову в очікуванні на запитання слідчого.
– Спробуйте пригадати, можливо хтось із нападників все-таки щось говорив. Можливо щось незначне, між собою, – після невеликої паузи озвався той.
– Все відбувалося мовчки. Ніяких претензій, жодних вимог. Складалося враження, що вони заздалегідь точно знали, чого хочуть і що їм потрібно робити, – закінчив неспішно Бізнесмен.
Було видно, що він сказав усе, що знав і пам’ятав, стосовно події випадково не доведеного до кінця свого убивства, а тому Олекса вирішив дещо змінити напрямок.
– Якщо раніше ви нікого із убивць не знав і ніяких справ з ними не мав, то хто хотів вашої смерті, як ви гадаєте?
– Не знаю, – дещо подумавши, тихо відповів щасливець. – Навіть уяви не маю, – додав він після невеликої паузи.
– А ваш міський конкурент? – прямо поставив запитання Олекса.
– Не думаю… Та ні, не міг він цього зробити. Я його знаю уже більше десятка років. Було все: і сварки, і підстави, і навіть одного разу дійшло до бійки. Якось домовився зі своїми дружками, але на такі крайнощі він піти не міг. Я його добре знаю досить добре, для такого у нього кишка тонка. До того ж, він прекрасно розумів, що моя смерть для нього нічого радикально не міняє, оскільки на моє місце прийде хтось інший. Чи то син, який працює зі мною майже стільки ж, скільки і він у цій сфері. Чи новий господар, якщо би дружина з сином вирішили продати фірму. В останньому випадку, скоріш за все, він би тільки програв, оскільки одесити за кілька років до того пропонували мені продати справу. А вони там стоять на голову, якщо не на дві, вище і наступним кандидатом на поглинання була б саме фірма конкурента, – нарешті зупинився потерпілий.
– Можете конкретніше назвати, хто конкретно із сусідів пропонував вам продати бізнес.
– Та вони і до цього часу пропонують. «Південзернотрейд лтд.» здається, але то лише ширма. Вірніше одна із ширм. За ними стоять власники приватних морських портів.
– Пам’ятаєте, прізвище особи, яка пропонувала вам продати свою фірму?
– Не пам’ятаю. Все відбувалося на початковому рівні. На мене виходили так звані довірені особи, які займаються правовим супроводом, але до перемовин справа не доходила, оскільки я відразу категорично відмовлявся обговорювати цю тему. Правда потім мене і самого цікавило це питання, але вдалося дізнатися лише, що то особа грузинської національністі. Щось на кшталт Кікабідзе, Меладзе, Гачичеладзе. Одним словом, кавказець за походженням.
– З цими пропозиціями було пов’язане придбання вами зброї? – дещо змінив вектор детектив. – До речі, а як там із документами?
– З документами все гаразд, тільки вони і лишилися, – невесело посміхнувся Бізнесмен. – А пістолет я купив легально, але те сталося з іншого приводу.
– Якого саме?
– Вибачте, але цього я вам сказати не можу, – категорично і навіть дещо знервовано заявив потерпілий. – Повірте, питання мого озброєння не стосується моїх виробничих справ.
Олекса зрозумів, що більше нічого корисного для справи від потерпілого він не дізнається, а тому закінчив допит, оформив протокол і відпустив чоловіка. Він також зрозумів, що на замовника чи організатора замаху його може вивести лише Хрестоносець. Потрібно зробити так би мовити магнітно-резонансну томографію цьому покійнику: його оточенню, зв’язкам, дослідити під мікроскопом усе, до чого він мав справу приблизно за останні три роки, і починати це треба якнайшвидше.
Завтра ж знову поїду на море, тепер уже в службове відрядження, – вирішив детектив. – І склад групи пора скоротити, мінімум  наполовину, невідкладні слідчо-оперативні дії практично закінчено. Виділити все, що безпосередньо не стосується замаху, в окремі провадження і закінчувати їх залежно від конкретних обставин. У таких роздумах він і дістався рідного порогу.

Частина 3. Задоволення в кубі

Наступного дня, з самого ранку, навіть не заїхавши до відділу, Олекса знову попрямував у південному напрямку. Уже виїхавши за місто, він набрав Мирослава і дав деякі вказівки на час своєї відсутності.
– Не забудь підготувати проекти постанов про виділення матеріалів у окремі провадження, а також розпорядження про зменшення складу групи, і нехай хлопці уже відсьогодні переключаються на відповідні справи. Замах на вбивство поки що залишається за моїм безпосереднім керівництвом, а там буде видно.
– Зрозумів, пане полковнику. Все буде зроблено, – на завершення пролунало бадьоро зі слухавки.
Оскільки ідея цієї поїздки у Олекси виникла уже після допиту потерпілого, він не встиг домовитися про відповідні зустрічі з начальником місцевого райвідділу поліції і прокурором. Буду орієнтуватися на обставини – вирішив дорогою. А обставини складалися так, що начальник зранку проводив нараду. Тому детектив вирішив тим часом завітати до прокурора району. Той відразу ж взяв слухавку і пообіцяв бути у себе в кабінеті за якихось пів години.
Десь хвилин за сорок слідчий зупинив своє авто перед обвітреною будівлею форпосту законності причорноморського регіону південної області.
– Ох і влетить же вам від керівництва за використання власного транспортного засобу в службових цілях, – долинув знайомий голос Володимира Івановича, який уже очікував на несподіваного гостя, ледве той виліз із салону такого ж обвітреного шедевра німецького автопрому.
– Саме краще, що воно може зробити – це за державний рахунок підкинути талонів на пальне, оскільки надію на службове авто я майже втратив, – посміхнувся Олекса, ідучи назустріч колезі, який закінчував той же виш.
– А чому ж не попередили заздалегідь? Я б юшку організував, посиділи б на природі, згадали студентське минуле, – бідкався Володимир Іванович
– Борони боже! Це не якесь використання власного авто в службових цілях, а вже справжній кримінал! – перевів усе на жарт Олекса. – Веди уже до свого осередку правопорядку, а то у мене не більше половини години вільного часу.
Незважаючи на те, що Володимир Іванович закінчував виш на кілька років пізніше, вони були приблизно одного віку і Олекса, за звичкою, продовжував звертатися до нього на «ти». З десяток років тому, уперше обійнявши посаду прокурора, той дистанціювався від багатьох своїх попередніх товаришів по навчанню і не тільки. Але Олекса не зважав на це уваги, а тому зберіг попередній формат спілкування, хоча уже і в односторонньому порядку.
– І що ж такого могло трапитися, аби сам обласний Шерлок Холмс завітав у нашу глушину? – намагався підтримувати розмову в жартівливому тоні прокурор.
– Ну, це ні для кого з місцевих не секрет, – невимушено посміхнувся детектив, – ти ж, напевно, чув про те, що тиждень тому на побережжі сталася цікава пригода зі смертельним наслідком, яка спровокувала ланцюгову реакцію… Враховуючи чисельність банди, загалом років на сотню потягне, не менше, – завершив Олекса серйозним видом.
– Так уже і банду, – завівши гостя до свого кабінету, Володимир Іванович жестом запросив його до одного із крісел, які стояли у кутку, біля журнального столика, для подібних випадків.
Над кавоваркою, що височіла посередині столика, догори здіймалася тоненька цівочка парти. Ця обставина на сховалася від чіпких очей Олекси. Уже чекав, бісів син – майнула думка у нього.
– Ну, обставини справи свідчать саме про це, – тільки і вимовив він уголос.
– Давайте хоч по філіжанці кави з коньячком, – вправно розливаючи гарячий напій, що відразу ж наповнив приємним ароматом неосяжні простори службового кабінету господаря, запропонував той.
– Дякую, не відмовлюсь. Сьогодні ще не встиг поласувати, але без допінгу, – так же люб’язно, але досить категорично, промовив детектив. – Робочий день тільки починається, – якось неоднозначно додав він.
Обоє присіли у крісла і зробили по кілька ковтків ароматного трунку. Потрібно віддати належне прокуророві, у приготуванні кави той знав толк.
– То чим же можу? – знову посміхнувся колега.
– Та інформацією, любий Володимире, інформацією, – усміхнувся у відповідь шкільний товариш. Поки що тільки нею, – додав уже серйозно слідчий і піймав себе на думці, що вираз обличчя господаря раптом змінився.
Незнайома і менш досвідчена людина вряд чи звернула б увагу на цю обставину, але Олекса знав Дмитра давно, хоча вони ніколи особливо і не товаришували. Ще у виші за ним ходила слава непростої особи. Дехто вважав його навіть підступним. Зазвичай, про таких говорять, що каже одне, думає друге, а робить зовсім інше.
Після останніх Олексиних слів, в очах прокурора на мить блиснули іскорки, хоча зовні вираз обличчя і не змінився. Це могло свідчити про наявність у нього якогось особливого інтересу як до самих подій, так і до теми розмови.
– Що, накопав чогось цікавого? – з напускною байдужістю запитав Володимир Іванович.
Цей раптовий, хоча й опосередкований, перехід на «ти» також не залишився поза увагою детектива. Цікаво, цікаво, потрібно самому не ляпнути чогось зайвого – подумав він.
– Та не без того, але це дрібниці порівняно з тим, що Хрестоносець несподівано зціпив зуби, – вголос якось загадково промовив він.
– Який Хрестоносець? – не забарився поцікавитися прокурор і знову лише очі видали міру його інтересу до відповіді на поставлене питання.
– Та це я так, умовно його назвав, коли побачив на грудях розміри того ювелірного артефакту, – посміхнувся детектив, а про себе відмітив, що напруга у господаря кабінету дещо знизилась.
– Все ви жартуєте, – знову перейшов на «ви» господар кабінету. – Так чим же я можу стати у нагоді одному із кращих представників детективної справи?
– Та, власне кажучи, я ж уже говорив – інформацією, – знову посміхнуся Олекса. – Розумієш, із отриманих даних витікає, що до замаху у небіжчика з жертвою ніяких стосунків чи спільних інтересів не було. До того випадку їх дороги взагалі не перетиналися, зокрема, він особисто не знав потерпілого, навіть спільних знайомих не було!
– Ти впевнений? – якось категорично знову перейшов на «ти» Володимир Іванович.
– У чому саме? – так же негайно відреагував Олекса.
– Ну, щодо відсутності спільних знайомих, – раптом різко стишив тон прокурор і це знову не лишилося поза увагою детектива.
– Ні, не впевнений, але в справі немає інших даних, – теж тихіше сказав той. – А що, у тебе є інша інформація?
– Та ні, просто поцікавився, – зовсім похнюпився прокурор і опустив очі долу.
Олекса зрозумів, що господареві кабінету відомо значно більше, аніж він говорить, але вряд чи йому пощастить добути більше інформації у цих стінах, принаймні цього разу. До того ж, начальник районної поліції уже мав би звільнитися. Тому він, без зайвих церемоній, подякувавши шкільному товаришеві за гостинність, ще раз вибачився за брак часу і відбув у справах далі.

Коли за кілька хвилин детектив під’їхав до будівлі поліції, черговий по райвідділу уже чекав на нього біля входу. Той повідомив, що шеф десять хвилин тому закінчив нараду і наказав йому особисто зустріти гостя, сказавши, що сам скоро буде. І дійсно, за пару хвилин до них під’їхало якесь чудо невідомого інтелекту у вигляді старої коробки з-під телевізора на невеликих колесах. Коли пилюка дещо розвіялася, стало зрозуміло, що то була обдерта «Волинянка», за кермом якої сидів цілий підполковник. Той зупинив свій лунохід напроти Олекси так, аби він міг сісти поряд і відчинив пасажирські двері.
– Сідайте, будь ласка, пане полковнику, – підморгнув він детективові, а коли той опинився поряд, з немалими зусиллями закривши за собою дверцята консервної бляшанки зсередини, продовжив, – вибачте, деталі потім, – і знову дав газу.
Ховаючись у густих хмарах пилу, авто польовими дорогами, поміж садів та городів, упевнено просувалося від центру містечка на оперативний простір. Проїхавши останні сільські хати, начпол, так Олекса жартома величав начальника місцевого райвідділу поліції, додав газу і мовчки погнав свого мікроБТРа углиб степу. Детектив мовчки спостерігав за цим своєрідним ралі Париж-Дакар, не ризикуючи збити з ритму водія у поліцейській формі.
Десь у безлюдній глибині уже зібраних полів, подалі від сторонніх очей, завернувши прямо у лісосмугу, начпол зупинив свою таратайку і мовчки відкрив двері. Не виключаючи двигуна, він вийшов із машини, поклав службову рацію і мобільний телефон на своє сидіння, а потім одними жестами попросив Олексу зробити те ж саме. Коли той поклав свій смартфон на пасажирське сидіння і відійшов слідом за начполом не менше десятка метрів, останній зупинився і сів на досить грубий стовбур поваленого дерева.
– Сідай, чортяко! – посміхнувся він і простягнув Олексі свою здоровезну п’ятірню.
– Ну, і що це за маскарад? – запитав той, потиснувши руку іншому шкільному товаришеві.
– Нехай думають, ніби ми їдемо. Принаймні поки не вкурять, що і до чого, – посміхнувся він.
– Гадаєш, нас «пасуть»? – посміхнувся Олекса.
– Упевнений, – серйозно відповів начпол.
– Хто і кого?
– За тебе не знаю, а щодо себе не маю жодного сумніву. Відносно господаря закладу, звідки ти щойно приїхав, не сумніваюся, – продовжував він, – а ще підозрюю, що останнім часом хтось і зверху почав цікавитися моєю скромною персоною. Не знаю лише, на рівні області чи уже вище.
– Гай-гай, які ми популярні, – знову посміхнувся детектив. – А ти не перебільшуєш, Еркюле Пуаро?
– Хотілось би, але «не з нашим щастям, донечко»! – відповів той цитатою із відомого анекдоту.
– І давно це?
– Та, напевно, десь уже з тиждень буде…
– З чимось конкретно пов’язуєш таку увагу?
– З тобою.
– Не зовсім тебе розумію… – красномовно підняв брови Олекса.
– Окрім подій, що почалися у прибережній таверні прямо в тебе на очах, і пов’язаної з ними подальшої твоєї активності, ні з чим, – дещо задумливо відповів університетський друзяка.
– А чому з двох рук? – знову поцікавився Олекса.
– Ще не знаю, але у мене таке враження, що ініціатори зняття інформації різні. По лінії нашого шкільного товариша – то квіточки. По-перше, він користується лише своєю мережею «стукачів», в т.ч. і серед моїх підлеглих. По-друге, сектор його інтересів набагато ширший за останні події. Мене більше бентежить наша вертикаль. Тут все на порядки серйозніше, із використанням останніх розробок у сфері засобів електронного стеження.
– То що тобі дає ця перестраховка? Якщо так все серйозно, вони можуть квадрокоптер задіяти?
– Нехай, факт нашої зустрічі не є таємницею для досить широкого кола осіб, а ось зміст нашої розмови – то уже зовсім інша справа. І мікрофона поблизу немає, якщо ти, звісно, «жучка» на собі не приволік, – посміхнувся начпол.
– Та нібито ні, сьогодні зранку одів свіжовипрані штаненята і новеньку куртку, лише з магазину, – посміхнувся Олекса.
– Ну, тоді до справи. Що тебе цікавить, чого ти від мене ще не чув?
– Давай почнемо з прокурора, ми на цю тему взагалі ще не говорили.
– Ми і за моє відомство у цьому плані ще не говорили, але даю з прокурора, – вправно парирував начпол. – У мене складається таке враження, що він прикривав банду, але «втемну».
– А можна детальніше? – коротко кинув детектив.
– Будь ласка – я не маю жодної інформації стосовно його особистих контактів із покійником, навіть по телефону. За три останні роки! Розумієш?
– Ні.
– Ну, це просто. Ось ти протягом кількох років поспіль «опікаєш» цілу організацію і за цей час жодного контакту навіть з її очільником, я вже не говорю за рядових членів, і не те що особисто, а навіть по телефону!
– Я нічим подібним не займаюся.
– Не чіпляйся до слів, краще включи своє логічне мислення і напруж уяву.
– Мені б їх виключити хоч на трохи, – сумливо посміхнувся детектив, але тут же повернувся до справи. – Гаразд, а ти на всі сто відсотків упевнений в цьому?
– Ну, на сто не на сто, а на дев’яносто дев’ять і дев’ять в періоді – це вже точно! Якби такі контакти були, то вони не обмежилися б одним дзвінком, я вже не говорю про особисті зустрічі, які у нашому селі приховати практично неможливо.
– А ти впевнений у тому, що наш однокласник взагалі прикривав банду Хрестоносця!
– На сто відсотків! За останні пару років він як мінімум тричі «відмазав» ще на початкових стадіях двох його орлів, які займалися збором «податків». Дійшло навіть до того, що востаннє він ризикнув це зробити уже в процесі досудового розслідування!
– І що?
– Я ж тобі кажу – «відмазав»! Подробиці я не знаю, сам розумієш, але справа без участі суду не обійшлася, бо зрештою все владналося. У мене склалося таке враження, що там існував якийсь обхідний канал зв’язку. Єдине, що я допер своїм хлопським розумом, це те, що дії банди координувались якоюсь невідомою особою, яка мала безпосередній вихід на нашого покрівельних справ майстра-однокашника. Цим же каналом текла і фінансова складова взаємовигідних стосунків…
– Тобто ти хочеш сказати, що невідомий нам бос Хрестоносця, з відома чи без відома останнього, мав безпосередній вихід на прокурора району, який прикривав банду дистанційно, не маючи з нею прямих контактів?
– Саме так, тільки не «мав», а і понині має вихід. Інше діло, що завдяки тобі вже опікати нікого. Принаймні поки що…
– Можливо… – задумливо протягнув Олекса. – Тут тобі друже-козаче у формальній логіці важко відмовити, але це лише версія. Точніше одна із версій. Щодо нашого шкільного товариша це все?
– Так. Тепер щодо моєї професійної вертикалі. Буквально через пару днів після затримання більшої частини банди і перших обшуків, я спиною відчув, що за мною хтось почав стежити. Не буду вдаватися в подробиці, але характер інформації свідчить про те, що коли це професіонали не найвищого рівня, то принаймні обласного. До того ж, мені здається, що обидва важелі сходяться в одних руках!
– Чому ти так вирішив?
– Дуже синхронно все відбувалося. До того ж було кілька збігів за вельми обмежені проміжки часу. Ну, наприклад, я до оперативного супроводу цієї справи підключив всього кількох своїх підлеглих, у яких упевнений на сто відсотків. Тим не менше, принаймні двічі, коли оперативно-розшукові дії я координував безпосередньо з прокурором, мене терміново викликали до управління саме у той час. Більш за те, один раз це було навіть у вихідний день! До того ж, питання самі по собі були незначними. Їх можна було вирішити в телефонному режимі.
– Ти гадаєш, що наш місцевий «дах», не будучи в змозі якось самостійно вплинути на перебіг подій, свідомо злив інформацію, а може навіть запросив допомоги, у більш впливового ресурсу – через той же обхідний канал зв’язку?
– Саме так. Я переконаний, що загальне керівництво бандою і координаційний центр знаходяться у одних руках, десь у одному із обласних центрів. Скоріш за все, в місті над морем, але з виходом на столицю, принаймні по моїй лінії.
– Так… Виходить у цій справі гравці набагато серйозніші, аніж я вважав… – протягнув задумливо Олекса.
– Виходить… Це тобі не наша провінція, брате-козаче!. Після того, як ти мені зателефонував учора увечері, я зміг заснути лише під ранок. Думав, пригадував, порівнював, аналізував… Висновки ти почув своїми вухами. Тепер ти розумієш, чому я не хотів, аби цю інформацію почули інші вуха?
– Так, ти просто красунчик! А давай на зворотному шляху все-таки влаштуємо для тих вух маленьку радіовиставу! – підморгнув детектив.
– Що ти пропонуєш?
– Я пропоную пустити їх іншою дорогою, в обхід, аби мати деякий запас часу і оперативного простору.
– Гаразд, братику, як скажеш, – начпол посміхнувся своєю відкритою посмішкою, на всі ще цілі-цілісінькі тридцять два зуби, і обоє повернули у напрямку «Волинянки», двигун якої старанно відпрацьовував поставлене перед ним завдання.
– Прекрасна ідея! Я і не думав, що в цей час вода у ставку настільки тепла, – чітко вимовляючи кожне слово, майже продекламував Олекса, коли сів до салону машину.
– А то! Ми з тобою наступного разу ще раків наловимо. Отоді уже пива поп’ємо! – в тон йому пробасив начпол. – Так куди ти, кажеш, зібрався далі?
– Навіть і не знаю. Я у цій справі дуже розраховував на тебе. Зараз напевне поїду на роботу. Буду готувати обґрунтування щодо зупинення провадження, а то і закриття справи, – так же чітко і не швидкуючи говорив детектив посміхаючись.
Діставшись райвідділу поліції, чоловіки міцно потиснули один одному руки, після чого Олекса сів у своє авто і поїхав у напрямку траси. По дорозі він зупинився на узбіччі, набрав свого заступника і велів підготувати всі матеріали по справі, сказавши, що буде за годину. Після цього відкрив свою електронну скриньку і відправив Мирославу короткого листа: «Відбій, поясню все потім». Витягнувши зі смартфона акумулятор, детектив дістав із багажника металевий ящик для інструментів, знайшов великий шматок фольги і ретельно замотав у нього знеживлений ґаджет, після чого поклав його всередину і поставив контейнер на попереднє місце.
Діставшись траси, Олекса несподівано повернув праворуч, у бік сусіднього обласного центру, і пришпорив свою конячину. Лише б Микола був у місті – крутилася в голові нав’язлива думка.

Уже в місті, чекаючи доки відкриється шлагбаум залізничного переїзду, детектив витяг із «бардачка» невелику добряче потерту коробочку, дістав з неї морально застарілу «Нокію», яка давно чекала свого часу, і підключив акумулятор. Коли той музейний експонат нарешті відгукнувся світлом невеличкого екрану, він набрав номер і став чекати. Десь після десятого сигналу виклику на тому кінці взяли слухавку.
– Алє, на дроті, – ледве почулося з навушника.
– Привіт, бродяго! Ти в місті? – нетерпеливо пролунав голос Олекси.
– А де ж мені бути? – якось сонно пролунав той же чоловічій голос. – У себе, в бункері.
– То постав чайника на багаття, я буду за пів години! – детектив кинув слухавку на сидіння поряд із собою, бо шлагбаум уже відкрили і вервиця щасливців трьома колонами потяглася через залізничну колію.
Проїхати майже все місто у обідні години робочого дня виявилося не так просто. На якихось півтора десятки кілометрів слідчому знадобилося більше години. Притуливши авто біля знайомого будинку, він завернув до невеличкого гастроному і взяв дещо перекусити, оскільки із живота долинали такі голосні звуки голодного маршу, що деякі перехожі відверто стали звертати на них увагу. Принаймні так йому здавалося, а може то були просто молоді жінки, які бачили перед собою ще досить молодого і симпатичного чоловіка, що з відчуженим поглядом чимчикував у своїх справах.
Старий друзяка, з яким вони ще студентами кілька років жили у одній кімнаті університетського гуртожитку, зустрів його в халаті не першої свіжості і гумових капцях на босу ногу.
– Вітаю! Яким вітром? – сонно посміхнувся він.
– Тримай обід. Чайник готовий? – відповів прямо з порога Олекса питанням на запитання.
– Уже вдруге закипає, довелося доливати, – вдавано невдоволено пробурмотів Микола і став розпаковувати торбу.
– Де в тебе тут можна руки сполоснути?
– Та тут же на кухні і мий, бо у ванній кран зламався, пару місяців тому довелося перекрити. Ніяк не зберуся поміняти прокладку.
– А що, від гостей нічого не залишається? – пожартував гість, аби додати невимушеності дещо прохолодній, як йому здалося, атмосфері.
– А ти у своєму репертуарі, повадки практично не змінилися, – посміхнувся господар.
Протяжний свист пузатого чайника ще часів «перебудови» нагадав обом, що пора обіду настала. Помивши руки, Олекса допоміг другові накрити імпровізований святковий стіл і обоє, не зволікаючи, як у минулі студентські роки, розібралися із добрим шматом апетитної шинки, молочним батоном та десятком помідорів і огірків. Доки Микола заварював чай, детектив нарізав тоненькими шматочками апетитну на вигляд бринзу. Поступово надприродний процес боротьби із почуттям голоду сповільнився і набув ознак світської трапези.
– Ну, розкажи, як ти тут? – нарешті перервав мовчанку Олекса, відсьорбуючи із великої, мабуть ще студентської, чашки маленькими ковточками запашний чай.
– Оце ти за десяток років приїхав аби спеціально поцікавитися моїми справами? – щиро посміхнувся шкільний друг. – Все стабільно. Уже влаштувався на роботу. Тут неподалік від дому, доба через три. На хліб вистачає, вода в крані, – знову не без гумору, але з темними відтінками, продовжував той. – Ти вже нарешті одружився чи приїхав до нас наречену шукати?
– Ні, ще не одружився, мені попередньої спроби з лихвою вистачило, і мета візиту у мене дещо інша, – детектив вирішив почати з головного. – Мені потрібні твої старі професійні зв’язки.
– Не тягни кота за хвіст, хитрий ти лисе. Що саме тебе цікавить? – з розумінням справи кинув такий же слідчий, але уже у відставці.
– Інформація від оператора мобільного зв’язку стосовно контактів по одному телефонному номеру.
– Так напиши відповідний запит.
– Написав, але відповідь не втішила. Такі дані відсутні в зв’язку із закінчення терміну їх зберігання.
– То чим же я тобі можу допомогти, дивак ти та й годі?
– Справа у тім, що із запитом я звертався до свого і центрального офісів. У приватній розмові спеціалісти мені пояснили, що це стандартна процедура. Але на місцях трапляється, що своєчасно не встигають чистити ресурси і відповідна інформація може зберігатися ще протягом невизначеного часу. От я і подумав, а чи не завітати до тебе на гостину.
– Ну ти ж знаєш, що за фахом я не працюю вже більше року.
– Знаю, але ж зв’язки могли залишитися.
– Який період тебе цікавить?
– Не менше останніх трьох років.
– Не знаю. По телефону це не вирішиш. Треба самому їхати.
– І не треба по телефону, – посміхнувся Олекса. – Особисто надійніше. Як говорив твій похресник, «Коні п’яні, хлопці запряжені» – процитував він популярного місцевого актора з відомої кінокомедії, який у свій час був об’єктом професійної уваги друга-однокашника.
– Тоді трохи зачекай, – посміхнувся колега у відставці.
Микола швиденько сполоснувся, поголився, одягнувся і менш ніж за годину вони вже прямували до центу міста. Коли Олекса зупинив авто біля сірої п’ятиповерхівки обласного офісу оператора мобільного зв’язку, Микола попросив його зачекати, а сам розтанув під її аркою.
– Сам розумієш, це не той випадок, аби світити службовим посвідченням, – скаламбурив він перед тим, як покинути авто.
Хвилин за п’ятнадцять ексдетектив повернувся із задоволеним виразом обличчя.
– Коли хочеш швидко – давай флешку або компакт-диск, бо там інформації багатенько. В багажнику може не поміститися, якщо друкувати на папері, – пожартував він.
Олекса мовчки дістав із барсетки одну зі своїх флешок, завернув її у папірець зеленувато-сірого відтінку і віддав однокашникові.
– А це навіщо? – здивувався той.
– Для оперативності і надійності, – безапеляційно кинув детектив.
– Ну, гаразд, – буркнув Микола і знову зник під аркою.
Час ішов, а друга не було. Олекса уже став турбуватися, що щось пішло не так. Та коли, десь за годину, той повернувся і віддав ЮСБ-накопичувач, тільки полегшено зітхнув.
– Чому так довго? – поцікавився він ховаючи флешку до нагрудної кишені куртки.
– Розумієш, мого знайомця несподівано викликало у справі керівництво. Щось там у них не заладилося. Довелося чекати.
– Може десь посидимо, вип’ємо кави? – запитав Олекса. – Треба ще дещо обмізкувати.
– Можна, – з готовністю відповів Микола. – Я лише вранці змінився, до понеділка абсолютно вільний, – посміхнувся він.
– Вибач, братику, виходить я не дав тобі і відпочити нормально!
– Навпаки, дякую, що своєчасно розбудив! Чотири години мені вистачає з головою. Є така думка, що сон – це різновид латентної смерті, а я хочу ще повноцінно пожити, – посміхнувся друг студентської юності.
Залишивши авто на стоянці, вони поволі пішли старим центром міста, де кілька десятків років тому ходили на «пари», «семінари», в «научку», так тоді студентською мовою прийнято було називати лекції, практичні заняття та університетську наукову бібліотеку, коли готувалися до занять і писали курсові. А ще гуляли, бігали на море, на теніс, волейбол чи футбол, водили в кіно своїх дівчат і просто однокурсниць.
– Може тут присядемо? – побачивши на Дерибасівській, біля «Пасажу», майже порожній літній майданчик невеликої кав’ярні, що ще не встигла завершити свій курортний сезон, запитав Олекса. – Тут нас вряд чи хто слухатиме, але береженого і бог береже, – завершив він, знімаючи акумулятор зі своєї «Нокії».
– А я свого мобільника навіть не брав. Останнім часом він мені практично ні до чого, – скрушно посміхнувся Микола, сідаючи до столика навпроти. – Про що ти хотів поговорити ще? – прямо запитав він, коли офіціант, прийнявши замовлення, пішов за кавою та тістечками.
– Хотів порадитися. Ти тут не один десяток років пропрацював у прокуратурі, може щось підкажеш, – Олекса підняв голову і, оскільки друг мовчки дивився йому прямо у вічі, коротко виклав суть справи, зупиняючись на окремих деталях. – Інтуїція мені підказує, що слід тягнеться саме сюди, в нашу південну Пальміру.
– Не знаю, чим я тобі можу ще допомогти, але маю надію, що твоя незмінна та вірна супутниця і не цей раз тебе не підвела, – посміхнувся Микола. – Хоча… – раптом він застиг у задумі, – А ти знаєш, хто тоді на суді захищав твого Хрестоносця?
– Ні.
– Боюсь помилитися, але то міг бути наш студентський товариш. Принаймні, мені точно відомо, що Юлій приймав участь у розгляді справи, але кого він захищав конкретно, уже не можу пригадати.
Олекса ніби закляк від несподіванки, а Микола продовжував далі.
– У свій час то була гучна справа. Всі газети смакували подробицями. Там же була ціла війна, з перестрілками і десятками трупів. Серед них був і онук нашого корінного одесита, знаменитого викладача міжнародного права. Михайла Абрамовича пам’ятаєш?
– Ну, звичайно ж! Цікава була людина і спеціаліст неабиякий, – посміхнувся Олекса.
– Так ось, його внучок працював провідним юрисконсультом однієї з наших компаній, які воювали за портові активи. Тоді правда про ринок зерна мови ще не було. Але йому повезло менше. Навіть по телебаченню кілька разів показували ті жахіття. Його, ніби пальму, «посадили» у металеву діжку і залили цементом, а коли він все-таки відмовився, чи не зміг, віддати відповідні документи – опустили на дно морське. Десь у районі Чорноморки. Це вже потім з’ясувалося, після кількох місяців активних пошуків. Мені особисто довелося виїздити на огляд того місця події.
– А ти що…
– Так, – не дочекався закінчення очевидного запитання колега. – Я тоді входив до складу слідчої групи прокуратури області і був заступником її керівника. До речі, в її складі був ще один корінний одесит із нашого курсу, Льоня Сигалович. Добрійшої душі людина, а дипломат який! – сумливо посміхнувся Микола, ніби щось пригадуючи. – У ту м’ясорубку попав іще один наш однокурсник, Саша Матвієнко. Пам’ятаєш його?
– Звичайно, ми з ним училися в одній групі, – невесело промовив Олекса, про факт загибелі якого йому було відомо раніше. – Тихий, скромний, порядний. Зірок з неба не знімав, але і ліктями не працював, як дехто… Однак я чув, що він покінчив життя самогубством!
– Зовні воно так і виглядало. Знайшли його тоді випадково. Якась жінка, що жила на околиці райцентру, де Саша працював також слідчим, пішла до лісосмуги, аби дров назбирати, а там він висить… Можеш уявити, відстань од землі до його ніг складала більше п’яти метрів, а ствол акції голий-голісінький і вище людського зросту в кілька разів. Як можна було видряпатися на ту верхотуру голіруч?.
– Ти теж там був?
– Ні, я саме в той час перебував у відрядженні за межами області. Колега, що оглядав місце події і труп, потім розповідав. До того ж, ніяких пошкоджень ні на руках, ні на ногах Сашка і судово-медичний експерт не виявив. Просто не можу усвідомити, як небіжчик без сторонньої допомоги міг дістатися тієї вишини. Хіба що на крилах… І що ще цікаво, саме в той час він розслідував справу стосовно одного із епізодів тієї «війни», а невдовзі після його смерті вона була вилучена обласною прокуратурою і об’єднана в одне провадження з основною, де її потім спіткала доля слідчого.
– Але ж я чув, що справу не закрили і судом було винесено навіть декілька обвинувальних вироків!
– А який із того толк?. – махнув рукою Микола. – До суду попали тільки декілька епізодів, переважно другорядних. На лаву підсудних попали стрілочники, рядові бойовики. Точніше лише їх незначна частина. Навіть керівники бандформувань опинилися за кордоном. Вони і зараз живі-здорові, спокійно мешкають собі у чебурашці.
– А як же міжнародне право, а інтерпол, а екстрадиція?. – вихопилося у Олекси.
– Ой, я тебе прошу! Ти можеш пригадати випадок, аби чебурашка видала нам хоча б одного справжнього злочинця? Це тільки ми перед ними завжди на цирлах, видаємо навіть тих, хто на фронті зі зброєю в руках захищає Україну, ризикуючи власним життям і наражуючи на небезпеку своїх рідних та близьких, – скрушно похитав головою Микола. – Ти сам кілька десятків років варишся у цьому «правовому» пеклі, де правовий садизм уже став своєрідним неписаним законом, так би мовити звичаєвим правом покидьків, які останнім часом називають себе елітою. Чи не пора уже, брате, зняти рожеві окуляри законності і правопорядку?. А може ти, вибач за прямоту, просто не бажаєш цього робити? – додав він уже з помітним відтінком злості, до якої домішувалися елементи якоїсь безпомічності.
Олекса мовчав, розуміючи, що друг не чекає його відповіді на свої риторичні питання, настільки вони були схожими за характерами. У іншому випадку вони просто не сиділи б тут разом і не обговорювали ці болючі теми.
– Саме в той період я остаточно усвідомив реальну ціну таким гучним гаслам, як «Чисті руки», «Кришталеве сумління», «Вірність професії», «Перевага інтересів суспільства» тощо, і почав усе частіше зазирати до пляшки… Іншого виходу я не бачив. Час ішов, але зміни відбувалися лише в гіршу сторону. Софія ще кілька років всіма силами намагалася зарадити моєму сповзанню під укіс, та, зрештою, втратила будь-яку надію і вона. Коли донька закінчила школу і поїхала до столиці, аби продовжити далі навчання, вона таки зважилася на крайній крок – залишила нашу малосімейку разом зі мною…
– Вона вийшла заміж удруге? – можливо і недоречно запитав Олекса, аби хоч якось заповнити тяжку паузу.
– Ні. Живе одна. Останні кілька років ми підтримуємо досить теплі дружні стосунки, але донька до сих пір не покинула ідею помирити нас і відновити сім’ю часів свого дитинства, – стримано посміхнувся Микола.
– Чим скінчилася війна? – спробував повернути розмову у попереднє русло діючий детектив.
– Тим, чим, зазвичай, закінчуються війни. Перемогою однієї сторони і поразкою іншої.
– Кому ж пощастило більше?
– Ти будеш здивований, але переможцем вийшла та сторона, яка втратила найбільше в живій силі. Нею виявилася фірма, одного з бойовиків якої у суді захищав наш Юля. Але я підозрюю, що то тільки вершина айсберга. Гадаю, що в дійсності він не тільки займався правовим супроводом так званої фірми-переможниці, але і безпосередньо керував нею чи, принаймні, входив до складу її керівництва. У цій думці я утвердився, коли згодом випадково дізнався, що він є співвласником нового портового терміналу. Та і не тільки терміналу. Наскільки я розумію, він має прямий стосунок до кількох найбільших фірм-зернотрейдерів країни. Зокрема, і до вашого «Нібулону».
Від почутого детектив ледве не зронив філіжанку з кавою. Тільки невелика відстань до поверхні столика забезпечила посудині майже успішне приземлення. Він мовчки дивився на колегу у відставці і рій думок розривав його голову. Цю інформацію потрібно було переварити у спокійній обстановці, а тому Олекса подякував другові за допомогу і, оскільки той категорично відкинув пропозицію зворотної доставки, направився в сторону додому.
– Хочу максимально скористатися неочікуваною можливістю насолодитися прогулянкою старою частиною міста. Я тут не був мабуть уже більше року, – кинув той на прощання.
Треба буде зупинитися десь за містом, дізнатися що там у відділі, – думав детектив завзято пробираючись через пробки і затори. Так довго «поза зоною» він не перебував давно і уже став побоюватися, аби його не оголосили в розшук. Але це тривало недовго, роздуми з приводу почутого знову майже повністю заволоділи його головою. Виключення складала лише поточна дорожня ситуація. Він не міг ніяк збагнути усе почуте від Миколи стосовно Юлія, а тим більше – повірити у безпосередню причетність останнього до своєї справи.
Лише минувши перехрестя з дорогою, яка вела до уже відвіданого сьогодні районного центру, Олекса відшукав на узбіччі зручне місце і зупинився. Вийшов із машини, смачно потягнувся і відкрив капот, а потім багажник. Далі він неспішно дістав валізку з інструментом, витяг свій смартфон поклав його до внутрішньої кишені своєї куртки. Після цього він поставив розкриту валізу біля лівого переднього колеса, а сам сів до салону і ввімкнув аварійну сигналізацію. Опустивши руки під кермо, детектив розгорнув фольгу, поставив на місце літієву батарейку і увімкну телефон. За час перебування «поза зоною» він пропустив кілька десятків різних дзвінків та повідомлень. Переглянувши список, Олекса набрав свого заступника.
– У мене тут подвійна аварія, – мовив він, коли той взяв слухавку. – Фільтр бензонасоса забився та ще і батарейка у телефоні сіла. Довелося спочатку подлубатися під капотом, а потім шукати розетку для підзарядки. Найближча виявилася зі кілька кілометрів, у селі…
– Вам чимось допомогти, Олексо Миколайовичу? – долинув стурбований голос заступника.
– Дякую. Вже усе гаразд. Якщо немає нічого термінового, зустрінемося завтра на роботі, – спокійно відповів начальник.
– Нічого такого, що не могло б зачекати до завтра. Гарного вечора і спокійної ночі, – почувся уже веселий голос Мирослава і, детектив, кинувши своє коротке «навзаєм», поклав слухавку.

Проте Олекса не поїхав додому відразу. Йому потрібно було зібратися з думками і спокійно проаналізувати напрацьоване за десяток днів інтенсивної роботи по справі, яка так неочікувано отримала ковток свіжого морського повітря у прибережній таверні. Зокрема, осмислити одержану сьогодні інформацію, а також визначити оптимальні напрямки подальшого руху. Ну, хоча би означити найближчі кроки. Зробити це вдома, а тим паче на роботі, у нього вряд чи вийде. Неодмінно щось завадить. Тому він розвернув свого Росинанта і повільно рушив у зворотному напрямку.
Проїхавши невдовзі пост дорожньої поліції, він підсвідомо звернув ліворуч і через якихось десяток хвилин зупинився у ялиновому гайку. Припаркувавши конячину прямо на обочині, вийшов на вулицю і з задоволенням вдихнув на повні груди хвоєво-морського коктейлю, від якого голова пішла обертом. Курортний сезон уже скінчився і настала черга відпочити навколишній природі. Навкруги стояла заспокійлива тиша, тільки шум прибою ледве долинав справа.
Поклавши до кишені свого «бульдога» і замкнувши двері салону, Олекса неспішно попрямував на характерні звуки. Пройшов не більше сотні метрів і зупинився на пустому піщаному пляжі, на який набігали уже дещо схолоднілі морські хвилі, сонно перешіптуючись поміж собою. Лише вечірній бриз ніяк не міг заспокоїтися і легенько підштовхував їх до безлюдного берега.
Детектив неспішно пішов крайкою прибою в тому напрямку, де кілька тижнів тому став свідком захоплюючої сцени, наслідками якої займається і нині, намагаючись розгадати фінал усієї п’єси. Зробивши кілька десятків кроків, одинокий перехожий наткнувся на колоду, яку очевидно останнім штормом викинуло на берег. Не довго думаючи, він зручно примостився на шматку стовбура невідомого дерева і під шурхіт хвиль повністю полинув у роздуми.
– Що ми маємо на сьогодні? – уже звично почав підводити підсумки внутрішній голос.
– Ми маємо виконавця замаху і двох його підручних, – подумки підтримав своєрідну гру слідчий. – Хоча співучасть останніх у замаху підтверджується поки що лише свідченнями потерпілого, але свої покази той уже підтвердив під час ставок з ними віч-на-віч. На жаль, цього не зміг так же впевнено зробити аляудський рибалка на прізвисько Димедрол, та під час виконання слідчих дій він і не заперечував, що то могли бути саме вони.
Хоча несподівана зустріч головних дійових осіб п’єси дала новий поштовх для продовження досудового слідства по справі, не менш несподівана смерть одного них, практично знівелювала перспективу вийти на замовника, а можливо й організатора, замаху. Останнє обтяжується ще і тим, що після відновлення розслідування, нових доказів причетності до злочину головного кандидата в підозрювані не тільки не добуто, а скоріше навпаки – наслідки проведених оперативно-слідчих дій практично спростовують участь Конкурента у замаху взагалі. Маленька надія залишається на роздруківку даних телефонних перемовин Хрестоносця за той період.
– Якщо не Конкурент, то хто? – не вгавав внутрішній голос.
– Дуже цікаве, а головне своєчасне, запитання, – сумливо посміхнувся Олекса і спрямував погляд у далечінь нічного моря, даючи волю своїм невгамовним думкам.
Розмірковуючи над поставленим запитанням, він відчужено дивився то на водяну скатертину, що поступово розгладжувалася, то на парасолю неба, яку невідомий чарівник все густіше став прикрашати яскравими блискітками, але думки детектива уперто роїлися все-таки навколо Юлія. У Олексиній голові не поміщалося усе те, що сьогодні він почув від Миколи. Для повної ідилії тут не вистачає лише укритих зеленню лісу гір, увінчаних засніженими вершинами, – раптом подумав він і несподівано для самого себе замугикав під ніс: «Краще гір можуть бути лиш гори…»
А дійсно, якщо у Конкурента стовідсоткове алібі, то це не виключає наявності іншого чи інших конкурентів, – промайнула навіяна піснею думка. Як я раніше це залишав поза увагою? – скрушно промовив у нікуди слідчий. – А все так просто! – сам же і відповів на своє запитання.
Терміново потрібно ретельно перебрати оточення потерпілого, аби з’ясувати, у кого ще міг бути мотив для його убивства. В першу чергу звернути увагу на інших конкурентів по бізнесу. Що ми знаєм про таких? Практично нічого, окрім того, що вони раніше не попадали в поле зору слідчої групи! Хоча, не зовсім…
Олекса рвучко підхопився зі свого імпровізованого сідала і бадьоро направився в протилежному напрямку. За якусь годину, прийнявши легкий душ, він із задоволеним виразом обличчя уже засинав у власній постілі. От що значить насолода в кубі – море, ліс і гори! Це на сьогодні була його остання думка, перед тим, як зануритися у море сну.


Частина 4. Син лейтенанта Шмідта

Наступного ранку, по дорозі на роботу, детектив мимоволі зловив себе на думці про те, що курортна зона благодатно впливає на його аналітичні здібності. Треба проситися начальником відділку поліції на косу, посміхнувся він у вуса, уже паркуючи свого Росинанта перед входом до слідчого відділу обласної поліції.
Черговий, відавши честь як годиться, зустрів начальника вельми демократичним по формі запитанням: «Де це ви вчора пропали, пане полковнику, від обіду ми всі тут вас обшукалися?»
– Добре, що не ошукалися! Розумієш, серденько у мого Росинанта прихопило, довелося штучне дихання робити – посміхнувся Олекса і підморгнув тому. – Цікаво, а хто ж це мене там домагався? – у свою чергу поінтересувався він.
– Та всі, як збожеволіли! Хлопці з групи питали, з обласного управління двічі телефонували, потім навіть сам «генерал», а надвечір – прямо з міністерства!
– Мабуть я був усім потрібен, – знову посміхнувся начальник і пішов до свого кабінету.
Сьогодні другий день поспіль він не проводив оперативку по справі Хрестоносця.
Вчора всю дорогу додому і сьогодні з самого ранку йому кортіло переглянути інформацію стосовно його телефонних дзвінків, особливо у день замаху на вбивство. Натомість він викликав заступника і передав йому ЮСБ-накопичувач.
– Ось тобі, Мирославе, від мене сюрприз, – сказав він посміхаючись. – Негайно зроби собі копію і поверни флешку назад. До роботи долучи фахівців експертно-криміналістичного відділу обласного управління поліції. Також хай пориються в наших базах, можливо щось цікаве знайдуть. З результатами чекаю уже на вечір, – закінчив Олекса цілком серйозно.
– Зрозумів, буде виконано, – коротко відповів заступник і поспішив до себе. – Щось серйозне вчора трапилось? – запитав він, повернувшись за кілька хвилин і віддавши флешку.
– Ще не впевнений, але є підозра, що космос не дрімає, – загадково посміхнувся детектив. – У вільний від роботи час почитай старину Езопа, а потім поговоримо, – завершив він, притуливши вказівного пальця правої руки біля губ, а потім показавши ним на своє вухо.
– Гаразд, як накажете, – спокійно відреагував Мирослав, красномовно кивнувши при цьому головою. – При першій же нагоді перегляну, я з дитинства небайдужий до історичної літератури.
– Хвилиночку, Мирославе Тарасовичу, – зупинив Олекса заступника нарочито в офіційні формі уже біля дверей. – При відборі експертів, будь ласка, зверніть особливу увагу на відповідний профіль і кваліфікацію фахівців.
– Буде зроблено, пане полковнику, – перед тим, як уже закрити за собою двері промовив слідчий, при цьому знову виразно кивнувши шефові.
Коли під кінець робочого дня той нарешті зайшов до кабінету із солідною текою в руці і хотів уже було повідомити про причини свого візиту, Олекса знов таки приклав вказівного пальця до своїх губ.
– А давайте но, капітане, подихаємо свіжим повітрям, а заодно і випалимо по цигарці, – сказав він, підморгнувши.
– Так ви ж нібито кинули, – посміхнувся Мирослав, розвертаючись на вихід.
– З вами тут кинеш, – буркнув Олекса і демонстративно поклав свій телефон на стіл. – А ваша рація де?
– На підзарядці, – уже втягнувшись у гру, з розумінням справи відповів підлеглий.
Обоє мовчки спустилися сходами на перший поверх. Черговому начальник сказав, що залишив телефон на зарядці і, в разі чого, вони пішли на перекур, до альтанки.
Вийшовши на вулицю, Олекса махнув рукою Мирославу, аби той слідував за ним, і направився до воріт.
– У кишенях нічого немає? – запитав він у зама, коли той наздогнав його уже на вулиці.
– Ні. Все заряджається, – посміхнувся той. – А куди ми?
– Тут через дорогу недавно нову кафешку відкрили. Давай спробуємо, чим там пригощають.
Кава виявилася звичайнісінькою. Роздруківка телефонних дзвінків Хрестоносця цікавою інформацією теж не порадувала. В день замаху він по кілька разів розмовляв з двома співучасниками, які йому допомагали у викраденні і подальшій розправі над Бізнесменом. Крім того, у різний час телефонував ще трьом членам своєї банди. Було в ній ще з десяток незнайомих номерів, але повтор був лише один. Тільки з одним номером ватажок банди розмовляв двічі до обіду і один раз уже увечері. Причому ранком небіжчик сам телефонував власнику цього номера, перед самим обідом – уже той набирав його, а увечері знову дзвонив Хрестоносець. Цього номера не було ні у справі, ні в оперативних базах даних обласного управління. Не належав він жодній особі із відомих зв’язків небіжчика.
– Завтра займися безпосередньо цим номером, – сказав тихо Олекса, коли вони уже поверталися до відділу. – Лиши все і займайся тільки цим. Кров з носу, а знайди мені ім’я власника цього номеру. І щоб тихо, аби не сполохати. Чомусь мені здається, що це може бути червоною ниточкою, яку Аріадна вручила поки що невідомому нам Тесею…

Пройшло іще декілька днів, але позитивних результатів не було. Потім минув тиждень, два, три… Все по справі щодо замаху на вбивство практично зупинилося. Поступово підходили до кінця терміни досудового слідства по виділеним справам стосовно членів банди Хрестоносця. Потрібно було направляти їх до суду для розгляду по суті.
Встановити власника невідомого номера телефону також не вдалося. Спроби зв’язатися з ним так само не мали успіху – абонент був поза межами доступу. Олекса «забив» той номер у пам’ять свого смартфона і час від часу набирав його. Наслідки були одні і ті ж. Якщо це номер телефону замовника, то скоріш за все він давно навіть «сімку» викинув – зрештою вирішив він. Обговоривши ситуацію на останній оперативці, було прийнято спільне рішення про закінчення досудового слідства по виділеним справам стосовно членів банди і направлення їх до суду.

Якось у кінці робочого дня у Олекси задзвонив міський телефон. Дивно, хто б це міг бути, – подумав він. – Він уже кілька місяців не подавав голосу, бо практично всі давно перейшли на мобільні.
Телефонували з чергової частини слідчого ізолятора.
– Це полковник Кондус? – пролунало з динаміка, оскільки детектив одразу ж увімкнув голосний зв’язок, аби мати можливість одночасно продовжувати переглядати документи і простим олівцем робити помітки на полях.
– Так, слухаю вас, – відповів він коротко.
– Тут заарештований Мамон прохає про термінову зустріч із вами. Хоче повідомити важливу інформацію.
– У нього є слідчий по справі, а до того ж, уже кінець робочого дня. До завтра зачекати не можна? – поцікавився детектив, подивившись на годинника.
– Він говорить, що хоче говорити лише з вами і що завтра буде пізно, – знову долинуло з динаміка. – Каже, що годину тому слідчий оголосив йому про закінчення розслідування.
– Гаразд, спускайте його до слідчої кімнати, я буду хвилин за десять-п’ятнадцять, – кинув Олекса і поклав слухавку.
Здається пахне несподіванкою, подумав детектив і хутенько поклав документи до сейфа. Можна було скористатися транспортом службової частини, але невідомо, скільки триватиме розмова. Тому він скочив на свого Росинанта і подався у бік Лагерного поля, де над крутим берегом Південного Бугу височіла похмура будівля слідчого ізолятора області.
По приїду черговий по СІЗО доповів, що арештованого конвоєм до слідчої кімнати уже доставлено і Олекса відразу направився, аби не тратити марно часу.
– Слухаю вас, – без прелюдій розпочав детектив, привітавшись. – Що ви хотів мені повідомити такого, чого не міг сказати слідчому по справі.
– Я знаю, хто замовив убивство Бізнесмена, – теж з головного почав Мамон, – але у мене до вас спочатку є одне прохання.
– Чому про це ви не розповів раніше слідчому? – несподівано запитав Олекса.
– Чекав на допомогу одного «боса», так його називав наш покійний шеф, – почав Мамон. – У нього великі зв’язки, аж до самої столиці. Коли ж пару годин тому ваш слідак офіційно повідомив мені про закриття справи, стало зрозумілим, що не дочекаюся. А чому вас покликав? Так серед наших блатних ви єдиний у авторитеті. Принаймні з моїм щось рішати – пуста справа, у нього все по букварю.
– Що ж ви від мене хочете? Я теж не можу вийти за межі закону, – скинув здивовано догори брови Олекса?
– При своїх «мокрих» справах я і не збираюся просити вас порушувати закон. Мені все рівно вишак ломиться. Є одне прохання особистого характеру. Дайте тільки слово, що виконаєте.
– Якщо це не порушить мої процесуальні чи посадовій обов’язки і буде мені під силу – даю слово виконати ваше прохання.
– Гаразд, я вам вірю, а тепер про те, що я хотів вам розповісти. У нашого хрещеного батька, до якого з вашої легкої руки прилипнуло прізвисько «Хрестоносець», як водиться у таких випадках, був свій міцний дах. Ім’я його я не знаю, але він називав його босом або «Батоно». Той йому здорово допоміг ще по першій ходці. Тоді татусеві світила вишка, а отримав він всього червонець. Живе бос десь у Одесі. Окрім курортного бізнесу, має безпосередній стосунок до якогось морпорту. Якого конкретно – не знаю. Татко уперто уникав розмов на цю тему, але з уривків окремих фраз по телефону було зрозуміло, що наш дах має безпосереднє відношення ще і до закупівель зерна та відправки його за кордон морськими суднами.
– Це все? – запитав детектив, коли Мамон зупинився.
– Майже. В той осінній день, коли ми їздили до обласного центру, татко декілька разів розмовляв з «Батоно» по телефону. Вперше – вранці, коли зустріч з потерпілим зірвалася, бо той попав у аварію із-за ожеледиці. Він запитував, що нам робити, оскільки на обід була запланована ще одна невелика справа. Як я тоді зрозумів, бос і сам толком іще не знав, що робити, бо татко нам сказав, що поки що треба чекати. Десь уже перед обідом «Батоно» зателефонував нашому татусеві сам. Після коротких перемовин шеф набрав потерпілого і домовився з ним про зустріч на другу половину того ж дня. Після дзвінка боса татко спохмурнів а, коли з’ясувалося, що зустрічі треба чекати ще кілька годин, і Нокаут запропонував посидіти в пивбарі, він гаркнув, аби не розслаблялися. Тоді шеф так і сказав – диспозиція міняється, будемо мочити клієнта. Увечері, вже по дорозі додому татко знову набрав «Батоно» і сказав буквально, що все зробили надійно, кінці у воду.
– А звідки тобі відомо, що потерпілого замовив саме «Батоно» і що спочатку Хрестоносець не збирався його убивати?
– Так сам же татко напередодні увечері нам і говорив, що завтра їдемо в область, бос велів добре провчити одного типочка, аби той став зговірливішим. А як же в іншому разі, з покійником потім домовлятися чи що? – знизав плечима Мамон.
– А номер телефона «Батоно» ти знаєш?
– Звідки?! Я ж говорив, що шеф навіть згадував про нього лише у крайніх випадках. Бос для нас був як бог – всі знали, що він є і він всемогутній, але особисто його ніхто не бачив, а в присутності татка на цю тему навіть розмов не було.
Тепер зрозуміло, що один із досить активних контактів Хрестоносця, який у телефонній книзі його телефона був позначений як «Бат.», міг належати саме «Батоно». Але ж то зовсім інший номер, навіть другого оператора. Скоріш за все, цей пан грузинської національності чи хоча б має відповідне коріння. Одначе ні у день замаху, ні у наступний, ні напередодні небіжчик не спілкувався з ним по номеру, зазначеному у його ґаджеті. Звичайно, можливо «невідомий» номер також належить «Батоно», але доказів цьому на сьогодні не знайдено – розмірковував Олекса уже дорогою назад.
Знявши куртку, він по внутрішньому зв’язку запросив заступника, попередньо поцікавившись, який відсоток заряду акумулятора лишився у того в мобільному. Поки той долав шлях у сотню метрів коридорами управління, детектив витяг акумулятор зі свого ґаджета і усе те поклав до сейфа.
– У мене до тебе є одне питання непроцесуального характеру, – звернувся він тихо до Мирослава. – В найближчий час потрібно з’їздити на периферію і провести виїмку матеріальних активів. Вилучене доставити в банк і помістити на зберігання до сейфу, попередньо офіційно оформивши цю банківську послугу. Детальний план нинішнього місця зберігання древнього скарбу, анкетні дані і адреса матері його малолітнього власника, назва банку та інші деталі містяться ось на цьому вицвілому манускрипті, – закінчив Олекса, поклавши на стіл згорнутий учетверо аркуш паперу формату А4.
– Зрозумів, але маю запитання.
– Давай.
– Термін оренди банківської скриньки і джерело орендної плати?
– Ці питання потрібно погодити з матір’ю дитини. Ти головне подумай над надійністю і нейтральністю кандидатури безпосереднього виконавця.
– Все буде зроблено якісно і в найкоротші строки. Є у мене одна така кандидатура. До того ж, досвідчений працівник банківської системи, посміхнувся Мирослав і розтанув за дверима.

За вікном давно стемніло. У будівлі відділу поступово стихнули ознаки присутності представників одного із напрямків правничої професії, а Олекса сидів за столом свого кабінету і уважно вдивлявся в екран свого особистого ноутбука, який він також використовував переважно у службових цілях. З боку могло скластися враження, що цей ще досить молодий чоловік медитує, намагаючись очима зробити дірку в моніторі.
Але насправді його думки кружляли десь далеко. По інерції продовжуючи дивитися в комп’ютер, Олекса намагався вирахувати ім’я власника невідомого номера, з яким тричі спілкувався Хрестоносець у день замаху на вбивство Бізнесмена. Тут без чорної магії явно не обійтися – нарешті дійшов висновку детектив. – Потрібно завтра ж знову пройтися по основним зернотрейдерам півдня і переглянути інформацію щодо власників усіх портів побережжя, які займаються відправкою збіжжя на експорт. А ще після вихідних треба знову їхати до Миколи. Здається, його голова повинна знову стати мені в нагоді – закриваючи кабінет, розмірковував слідчий.
Сьогодні виповнюється рівно два місяці з моменту його пригоди на побережжі – їдучі вечірнім містом, раптом спіймав себе на думці Олекса. – А чому б не відзначити цю подію – несподівано виникла шалена ідея. На світлофорі він відшукав необхідного абонента і натиснув клавішу виклику, але абонент не відповідав. Загорілось зелене світло і детектив відпустив педаль тормоза, уже збираючись перервати виклик, але з динаміка пролунав сонний голос.
– Вибач, мабуть розбудив. Не думав, що ти лягаєш так рано.
– Та де там, навпаки, спасибі тобі, а то прокинувся б серед ночі і до ранку дивився на стелю, рахуючи овець чи, у кращому випадку, зорі на небі, – долинув знайомий голос. – Минулої ночі очей зімкнути не довелось, повертався своїм ходом із відрядження, то вирішив догнатися вдень і не розрахував сили. А ти де?
– Та теж їду з роботи додому.
– То може давай прямо до мене. Ми зараз із Валерією на побережжі. Посидимо, поговоримо. Твій номер так і чекає на тебе, уже два місяці.
– Гарна ідея, мабуть скористаюся твоїм запрошенням. Заодно і ювілей відсвяткуємо. Якщо нічого не завадить, буду за годину, – спокійно промовив Олекса і поклав трубку, хоча всередині у нього клекотав Везувій.

За годину детектив без пригод домчав до моря. Охоронець на в’їзді так запопадливо підійняв шлагбаум, що водієві навіть не довелося зайвий раз зупинятися. З усього було видно, що його уже чекали. Поставивши Росинанта неподалік будинку для охорони, Олекса направився до заміського будиночку свого однокашника, в стінах якого спокійно міг розміститися увесь особовий склад очолюваного ним слідчого відділу обласного управління поліції.
Тим часом господар цього заміського палацу, відомий на всьому півдні країни, адвокат і бізнесмен Юлій Гачичеладзе, люб’язно вийшов на ґанок, аби особисто зустріти свого товариша і однокурсника.
– Як ти вчасно мене розбудив! – стискаючи руку гостеві, зауважив той.
При цьому Олекса десь підсвідомо відчув у голосі товариша якийсь холодок. У його тембрі з’явилися ледь помітні металеві нотки, яких не було ще пару місяців тому. Для досвідченого людини вони могли говорити чи то про невдоволення, чи то про занепокоєння, а, може, про те і інше.
Хоча стрілки годинника давно вже перевалили за двадцять другу, у вітальні було накрито шикарний стіл на три персони. В центрі стояли дві пляшки вина, білого і червоного. Навколо кілька терелів з нарізками сирів різних сортів. Оливи і маслини помістилися на одному, вишукані холодні м’ясні вироби та риба – на іншому. Ще один був наповнений різноманітними екзотичними фрукти.
– Вибачай Олексо, на більше не мала часу, – бідкалася господиня, запрошуючи до столу. – Можу порізати ще свіжих помідорів та огірків, якщо бажаєш, або дістати квашеної капусти.
– Нічого не потрібно, цього досить з головою, – посміхнувся Олекса, галантно цілуючи руку дружині товариша. – Це я прошу вибачення за таке несподіване і пізнє вторгнення. На жаль, квітів прихопити не встиг.
– Не переймайся, – долучився до розмови Юлій. – Валерія уже більше десяти років після вісімнадцятої лише п’є і тільки воду, а я, все одно, без вечірнього чаю не обійшовся би. Так що – до столу і без зайвих сентиментів! Я упевнений, що сьогодні ти ще не вечеряв, – додав господар і став наливати у бокали вино.
Чаювання з келихом вина зайняло не більше години. Розмова точилася навколо побутових тем. Говорили за дітей, онуків, у кого вони були. Пригадували епізоди навіть зі студентського минулого. У всякому випадку, за роботу не пролунало ні слова.
Коли Валерія, попередньо вибачившись, пішла відпочивати до себе нагору, Юлій запропонував гостю провести до його апартаментів.
– Я навіть рушника з собою не маю, не те що зміни чистої білизни, – вихопилось по дорозі у Олекси.
– Не турбуйся, там все є, – посміхнувся Юлій, відкриваючи ключем один із номерів будинку для гостей, розташованого за якийсь десяток метрів від води. – Я все одно раніше ніж за пару годин не засну. Піду прогуляюся берегом. Якщо є бажання – можеш скласти мені компанію, – раптом висловив пропозицію господар.
– Із задоволенням подихаю разом із тобою цим морським нарзаном! Такої нагоди скоро може і не трапитися, – посміхнувся Олекса і, навіть не заходячи до номера, знову запер його двері на ключ.
Обоє пішли на звуки хвиль, а потім Юлій повернув вздовж лінії прибою. Незважаючи на кінець осені, погода була досить комфортною для нічної прогулянки. Йшли мовчки. Очевидно, кожен думав про своє. Детектив навіть не помітив, як невдовзі вони опинилися біля таверни, де в останніх числах вересня він став очевидцем унікальної події, відправлення так званого небесного правосуддя.
– Наробив ти шерхоту, – з якимось ледь уловимим підтекстом нарешті порушив мовчанку Юлій. – Ось уже два місяці на побережжі тільки і розмов про той випадок. За кілька днів твої підлеглі тут усю округу на вуха поставили, – посміхнувся він, намагаючись надати розмові жартівливого відтінку. – Є щось новеньке, адже єдиний фігурант замаху кинув коні прямо у цій забігайлівці? – проявив неабияку обізнаність шкільний товариш.
– Та дещо є, – спробував було ухилитися від прямої відповіді Олекса.
– Нічого собі «дещо»! Лише арештовано до десятка осіб, пів сотні визнано потерпілими. Не знаю, як там у вас, а у нас про це уже пів Одеси говорить, – продовжував Юлій. – Ти став просто героєм нашого часу!
– Ну, якщо ти вже сам почав цю розмову, хочу дещо запитати чи навіть, так би мовити, порадитись з тобою, – Олекса зупинився напроти товариша і останні слова промовив, уважно дивлячись тому прямо в вічі.
– Будь ласка, шановний, чим зможу, – з готовністю відповів Юлій, не відводячи погляду.
Якби хтось спостерігав за цією сценою збоку, у нього, напевно, могло скластися б враження, що він є очевидцем дуелі двох непримиренних суперників, які безкомпромісно схрестили свої шпаги-погляди, хоча ще хвилину тому усе виглядало, як мила розмова старих друзів.
Вуха Олекси різонуло оте «шановний», яке, на його переконання, ніяк не відповідало характеру їх стосунків. Він і раніше подумки відзначав у Юлія таку манеру. У розпалі напруженої полеміки той вживав цю невизначену форму звернення відносно добре знайомих йому, якщо не сказати більше, осіб. Проте стосовно себе детектив почув це вперше.
– Розумієш, мій дорогий однокашнику, – мовив він максимально спокійно і доброзичливо, – за ці два місяці ми дещо зробили, аби прояснити ситуацію, але стикнулися з певними труднощами, подолати які мені могла би допомогти лише особа, яка досконально знає певну специфіку відповідного процесу, – продовжував він, спеціально напускаючи туману, аби максимально збити з пантелику співбесідника.
– Не зовсім, – відверто, але уже спокійніше, відповів однокашник. – Гадаю, ти не маєш на увазі такий сегмент людської активності, як право, тобто юриспруденцію, – продовжив він, уже майже опанувавши своїми емоціями.
– Звичайно ні. Я уперся в те, що можливість участі у замаху на вбивство головного підозрюваного, конкурента потерпілого по бізнесу, за ці пару місяців розслідування кримінальної справи була виключена на всі сто відсотків.
– Ти ж уже маєш достатньо розуму і досвіду, аби знати, що стовідсотковими величинами може оперувати лише одна особа – Господь Бог, – знову не втримався Юлій.
– Так, – погодився Олекса, – але все-таки не можу не звернути вашу увагу, шановний пане адвокате, на те, що окрім права Всевишнього такої ж позиції дотримується і чинне кримінально-процесуальне законодавство. Зокрема, в частині доказів вини підозрюваного та процедури їх збирання.
– Ну, це зрозуміло, – уже зовсім спокійно кинув той, махнувши рукою. – А інші версії перевірили? Наприклад, на підґрунті особистих стосунків, – перейшов він остаточно на звичайну людську мову.
– Все перевірили, всі версії відпали. На сьогодні лишився тільки корисливий мотив і виключно на професійному ґрунті, тобто конкуренція. Тому, коли було встановлено, що підстав для обвинувачення основного конкурента потерпілого в замаху на життя останнього немає, виникло просте питання – У кого ще може бути такий мотив? Я достеменно знаю, що ти класний адвокат, особливо по цивільним і господарським справам, але подейкують, що останнім часом ти маєш відношення не тільки до курортного, але і до портового та аграрного бізнесу, зокрема до торгівлі збіжжям. Ось я і вирішив звернутися до тебе за допомогою чи консультацією, називай це як знаєш, – зупинився Олекса, ні на мить не перестаючи уважно спостерігати за виразом обличчя співбесідника.
Зокрема, коли він заговорив про причетність Юлія до портового та аграрного бізнесу, лице того буквально на кілька секунд дещо спохмурніло, а у очах з’явився ледь помітний хижий блиск.
– Ну, що тобі сказати? – якось штучно-вимушено посміхнувся той у світлі місячних променів. – Колись я тобі уже говорив, що курортна справа – то виключно хобі Валерії. Мені лише інколи доводиться допомагати їй, здебільшого організаційно. Що ж стосується портової справи та зернового бізнесу – то це моє, – чітко вимовляючи кожне слово, поволі процідив Юлій, а потім додав, – хобі.
Якусь хвилину вони стояли мовчки і знову уважно дивились один одному прямо у очі. Це нагадувало гру студентської юності – хто кого передивиться, не кліпнувши.
– До цього часу я особисто потерпілого не знав і не знаю, а тим більше небіжчика і його зграю, – роздратовано додав Юлій і раптом замовк.
Чим довше вони розмовляли, тим більше питань виникало у Олекси. Зокрема, чому Юлій заперечує ту обставину, що знає Хрестоносця, адже він колись приймав участь по справі, де той проходив одним із обвинувачених? Це уже склероз, самовпевненість чи щось інше? Несподівано детектив спіймав себе на думці, що в цій справі замовник одним пострілом міг убити дві, хоча й не надто великі, але досить жирні качки – позбавитися відразу двох конкурентів: одного в прямому сенсі, а іншого, відправити надовго, якщо не назавжди, за ґрати. Курочка по зернятку – пригадалася одна досить відома поговірка.
– Гаразд, а як ти дивишся на версію можливого мотиву на вбивство Бізнесмена у керівництва «Нібулону»? – порушив мовчанку, що уже надто затяглася, Олекса.
– Ніяк! Мене ця вся ваша дрібнота взагалі не цікавить, – відразу ж знервовано кинув товариш. – Я б тобі порадив звернути більше уваги на особисті стосунки потерпілого. Особливо на його відносини з жінками. Там можна знайти достатньо осіб, вмотивованих розібратися з його амурними справами! – Юлій раптом уразив детектива своєю неабиякою обізнаністю.
Хоча останнє дещо проливало світло на наявність у Бізнесмена зброї, що загадково зникла після замаху, але не це здивувало Олексу. Якщо керівництво спільного українсько-американського підприємства, яке є чи не найбільшим виробником сільгосппродукції і провідним експортером зерна у країні, для тебе «дрібнота», то хто ж тоді ти, пане Юлію? – застрягла думка в його голові.
– Гаразд, ти мене переконав, – незважаючи на такі свої роздуми, зовні спокійно промовив детектив. – Пропоную повертатися, а то ми так і до ранку догуляємо, а я хотів би завтра ще в Одесу зганяти.
– Так-так! – спохватився товариш і повернув у зворотному напрямку.
Назад ішли також мовчки, не зупиняючись. Кожен знову думав про своє. Діставшись літньої резиденції Юлія, Олекса побажав господареві доброї ночі і поспішив до люб’язно наданих ним апартаменів, а той, буркнувши щось нерозбірливо у відповідь, поплівся в напрямку свого літнього палацу. По зовнішньому виду шкільного товариша можна було зробити висновок, що засне він не скоро.
Та і у детектива сон як корова язиком злизала, але він прийняв теплий душ і забрався до ліжка. Не знайшовши за кілька хвилин нічого цікавого на професійно вибіленій стелі і зрозумівши, що сон залишив його напризволяще, Олекса дістав свій смартфон і відправив Миколі SMC-ку із запитанням, чи той нікуди не планує зранку. Через пару хвилин той відповів, що Софія запросила на дачу, потрібно допомогти копати грядки. «Можеш долучитися, якщо маєш бажання» – написав шкільний товариш. «Бажання маю, а з можливістю проблеми! Та і без запрошення якось... Одним словом не хочу складати конкуренцію татарину. У тебе зараз є можливість перейти в електронну пошту?» – закінчив детектив свого мікролиста запитанням і невдовзі у відповідь отримав адресу електронної пошти.
– Я зараз у нашого однокурсника. Ти впевнений на сто відсотків, що тоді він приймав участь у справі, одним із обвинувачених по якій проходив Хрестоносець? – відразу ж написав Олекса.
– Звичайно. Можу сказати тобі навіть більше – годину тому я отримав додаткову, яка може тебе здивувати: саме Юлік і захищав твого небіжчика з таверни. А чому запитуєш? Є сумніви?
Прочитавши повідомлення, Олекса був приголомшений. Кілька хвилин він нерухомо лежав на ліжку, мовчки втупившись у стелю. Як не намагався детектив опанувати собою чи хоч якось привести до порядку власні думки, що настирливо намагалися підняти його черепну коробку, але це йому не вельми вдавалося.
– Наш товариш заперечує навіть своє знайомство з Хрестоносцем, – дещо прийшовши до тями, зрештою написав він. – У тебе є новий телефон із «чистою» сімкою? – поставив нове запитання Олекса.
– Сімка чиста є, а телефона зараз мені і одного вистачає, – почав з кінця Микола. – Дивно, на що він розраховує? Він же тебе знає не гірше за мене. Та і лопухнутися Юля не міг. Значить він уже прийняв для себе якесь рішення і діє за наміченим планом. Не подобається мені це. Будь обережним. Він здатен на все.
– Гадаєш, мені загрожує реальна небезпека з цього боку?
– Виходячи з того, що ти говориш, майже не сумніваюсь. Сьогодні мені розповіли, що онук професора Нуделя – то безпосередньо його рішення.
– Чому ж одразу не дав знати?
– Гадав, що ти уже спиш. Збирався завтра з самого ранку сконтактуватися.
– Зрозумів. Занотуй собі на чисту сімку ці два номери. Перший – мій, теж чистий. Власник другого – невідомий, але це саме той номер, що тричі засвітився на контакті з Хрестоносцем у день замаху. Правда після нашої останньої зустрічі я забруднив свій чистий номер кількома дзвінками на нього, хоча абонент був поза зоною.
– А що мені робити з «невідомим» номером?
– Спробуй у понеділок по своєму каналу з’ясувати IP-адресу ґаджета, в якому того дня знаходилася сімка з тим номером і чи не перетиналася вона, до того чи після, з нинішнім апаратом нашого однокурсника.
– Вряд чи це можливо, занадто багато часу минуло, але спробую.
– А ще мене цікавить детальна інформація щодо контактів з СІМ-картки з «невідомим» номером, в т.ч. IP-адреси телефонів, за допомогою якої здійснювалися дзвінки, за максимально можливий проміжок часу, принаймні з дня замаху.
– Зрозумів. Ти хочеш дізнатися, чи не була та сімка «в гостях» у ґаджета нашого спільного друга…
– Це у першу чергу. Все-таки мені не віриться, що це його ініціатива…
– Гаразд, спробую. Як тільки щось дізнаюся, напишу або зателефоную. Але ти не розслабляйся. Стосовно твоєї невіри щодо ініціативи: тобі щось відомо про обставини загибелі керівника вашого «Нібулона»?
– Тільки інформація з відкритих джерел – вацапська ракета попала в будинок, загинули чоловік і дружина… Наша контора не займалася цією справою, але буквально годину тому це підприємство під несподіваним кутом промелькнуло в розмові з Юлею!
– Ти поглянь, щось всі шари в одну лузу… Сьогодні дізнатися ще одну цікаву інформацію, яка може тебе безпосередньо зацікавити. Правда, вона непроцесуального характеру, але джерело досить авторитетне для мене…
– Не тягни.
– Все сходиться на тому, що керівника «Нібулона» замовив наш «таварісч»…
– Не може бути! Це ж війна! Є якісь факти?
– Кому війна, а кому і не дуже… Це інформація від безпосереднього навідника, який входить до оточення керівника охорони нашої Юлі…
– Ти сам з ним розмовляв?
– Ні, я його не знаю. Але його знає мій добрий знайомий, який пару місяців тому власними вухами за келихом чаю чув це з вуст того навідника…
– Помилка виключається?
– Я особисто з ними за столом не сидів, але свого знайомого знаю більше десятка років і причин сумніватися в його щирості у мене немає. Так що – будь обережний, брате!
Ще раз вибачившись за турботу і побажавши другові солодких снів, Олекса перевірив, чи заперті вхідні двері, залишивши ключ у «личинці» замка повернутим на пів оберту, вимкнув смартфон і згодом все-таки потонув у хвилях розбурханого моря снів.

Незважаючи на вихідний, детектив прокинувся, як зазвичай, рано. Він дещо відчинив вікно, яке виходило прямо до моря і знову заліз під ковдру, намагаючись сповна насолодитись мелодією морського прибою, що час-від-часу прикрашалася високими нотами у виконанні місцевих чайок. Однак зміст вечірньої розмови з Юлієм не давав йому в повній мірі зосередитися морській медитації. Непомітно до нього підкралося і поступово стало рости відчуття близької розв’язки. Здавалося, що зовсім скоро йому таки випаде нагода поставити логічну крапку в цій драматичній історії, що затягнулася на кілька років.
Через якусь годину Олекса примусив себе зробити ранкову зарядку, пробігся берегом кілька кілометрів і після контрастного душу вийшов на подвір’я, де уже хазяйнувала Валерія.
– Доброго ранку, пані господине! Чому це ви так рано? – посміхнувся він, нарочито звертаючись на «ви», аби придати розмові урочистості.
– Який там сон! – спересердя та махнула рукою. – Що там у вас сталося? Юлік цілу ніч не спав і мені не давав. То голова у нього розболілася, а на ранок живіт прихватив. Уже годину як поїхав до міста, сказав потрібно терміново показатися лікарю. Тому снідати будемо лише удвох, – завершила вона уже спокійніше.
– Нічого особливого, – знизав плечима Олекса. – Як завжди, робота, погода, жінки, новини…
– Так, останнім часом тут у нас на побережжі новин вистачає, – якось невесело посміхнулася Валерія і запросила детектива до вітальні.
Поснідавши удвох, Олекса знову вирішив прогулятися берегом. Стояла, на диво, комфортна погода. Вітру майже не було і, коли із-за небесних копиць визирало лагідне осіннє сонце, можна було навіть спробувати зануритися у воду, аби залишити на губах присмак солоної морської води аж до наступного пляжного сезону. Але сьогодні він вирішив піти у протилежному напрямку від сумнозвісної таверни. Тим паче, що вона уже і не працювала. На пляжі, який тягнувся на кілька кілометрів у різні боки, практично не було нікого і це лише додавало комфорту. У детектива була реальна можливість повністю зосередитися на своїх роздумах.
Хоча несподівана Миколина підозра, щодо причетності Юлія до справи, стала стрімко обростати опосередкованими доказами, але детектив розумів, що цього ще замало.
– Що ми на сьогодні маємо? – знову ребром поставило запитання його друге «Я».
– Свідчення Мамона стосовно існування замовника на прізвисько «Батоно», які загалом підтвердив Нокаут, інший учасник замаху. Ці покази певною мірою підкріплюються роздруківкою телефонних дзвінків Хрестоносця.
– Але ж вони обоє ніколи не бачили замовника і достовірно не знають, хто той «Батоно», а тим паче змісту його телефонних перемовин із Хрестоносцем у день замаху. Та навіть якби і знали, потрібні прямі докази, аби суд мав підстави для винесення обвинувального вироку. А кому належить той «невідомий» номер?
– Нажаль, не знаю. Все вірно – вимушений був погоджуватися Олекса зі своїм внутрішнім опонентом. – Зараз я навіть не можу розраховувати навіть на «санкцію» суду для проведення обшуків, не те що висунення підозри, – спіткнувся він подумки і сумно посміхнувся. – Ні, треба не тільки міняти вектор пошуку доказів, але ще раз ретельно проаналізувати пройдений шлях. Можливо ми щось пропустили, на щось не звернули належної уваги. Невже у Хрестоносця не залишилось абсолютно нічого, що вивело б слідство на замовника убивства Бізнесмена.
Коли Олекса повернувся з прогулянки, Юлія вдома ще не було, як і інформації про час його можливого повернення. Пославшись на несподіваний дзвінок і необхідність особистої присутності на роботі, детектив теж від’їхав до міста, наостанок попросивши Валерію не прибирати його апартаменти.
По дорозі він відшукав номер телефону дружини небіжчика і домовився про зустріч на кінець дня. Тепер лише потрібно встигнути зібрати додаткову інформацію стосовно підпільного життя покійника, – думав слідчий, тискаючи на акселератор.
Його коротка нарада в режимі онлайн із учасниками слідчої групи, що займалися безпосередньо Хрестоносцем майже нічого нового не дала. Всі відомі місця, де могли міститися якісь докази по справі, уже були ретельно обшукані. Додаткові особисті спроби детектива за цей короткий час добути інформацію про наявність інших джерел успіхом теж не увінчалися. Тому під час зустрічі з дружиною небіжчика, що мала невдовзі відбутися у Міському саду, йому нічого не лишалося, як діяти по ситуації. Всю надію він покладав на власний досвід та імпровізацію.
Уже дорогою до парку Олексі раптом пригадалася його розмова з Мамоном у слідчому ізоляторі, коли той злив йому інформацію стосовно «Батоно», виторгувавши можливість забезпечити матеріально дитинство, а можливо і юність, свого позашлюбного малого сина. Зокрема, той говорив, що у день замаху, після зриву ранкової зустрічі з Бізнесменом, довелося чекати кілька годин. Десь по обіді вони заїжджали на якусь фірму-склад електронної техніки і чекали з Нокаутом на Хрестоносця більше години в машині. Коли той повернувся, в руках  у нього був великий пакет з новенькими ноутбуком та двома айфонами. Потім, уже дорогою додому, небіжчик відкривав коробки з телефонами і намагався переставити «сімки» зі своїх старих ґаджетів, але у нього щось не вийшло.
Тоді він не звернув уваги на ці подробиці, оскільки його більше цікавили старі телефони, в т.ч. з «невідомим» номером, із власником якого Хрестоносець того дня тричі розмовляв тричі. З головою занурившись у ці спогади, слідчий ледве не розминувся із вдовою.
– Вибачте, що відриваю вас у вихідний день, але виникли нові обставини, – загадково і не зовсім зрозуміло навіть для самого себе почав Олекса, привітавшись з жінкою.
– Нічого страшного, не переймайтеся. Я в цей час все одно гуляю в саду. Так що ваше прохання про зустріч практично не змінило мої плани, – спокійно повела розмову та. – Про що ви хотіли сьогодні від мене дізнатися?
– Справа в тому, що під час минулої зустрічі я просив вас перелічити всі місця перебування вашого чоловіка, де він міг би залишити свої речі, які можуть мати значення для розслідування справи, – почав здалеку детектив. – Нині з’ясувалися певні обставини, які дають мені підстави думати, що тоді ви була не до кінця відвертою зі мною.
 – Вибачте, але допит відбувся наступного дня після похорону. Тоді я ще не встигла прийти до тями і перебувала під свіжими враженнями пережитого. Погодьтеся, важко зосередитися і не пропустити жодної деталі в такій ситуації.
– Я вас розумію, а тому прошу зараз виправити деякі дрібні недоліки.
– Чесно кажучи, мені важко щось додати. Здається, я розповіла все, що знала і не розумію, чим ще можу бути корисною для слідства.
– А про його вживану електронну техніку… – якось загадково-невизначено почав було детектив. – Розумієте, покійному чоловікові ви вже ні допомогти, ні нашкодити не зможете, а от собі…
– Якщо ви маєте на увазі той допотопний ноутбук і два старі смартфони, які я без його відому десь рік тому віддала своєму синові від першого шлюбу, то у мене це просто вилетіло із голови, – якось знічено спохватилася вдова. – Але назвати те барахло електронною технікою язик не повертається…
– Де живе ваш син? – не витримав Олекса.
– За містом, у селі. Півтора десятки кілометрів на північ.
– Ми не могли б туди під’їхати?
– Що, прямо зараз? – ще більше знітилася жінка. – Не знаю… Потрібно дізнатися, чи син вдома. Можна йому зателефонувати?
– Так, але нічого не говоріть ні про мене, ні про мету візиту, – суворо попередив детектив.
Виявилося, що син поїхав до товариша в сусіднє село і пообіцяв бути десь за годину. За півгодини Олекса знайшов слідчого з двома понятими і на автомобілі чергової частини обласної поліції виїхали в необхідному напрямку.

Стара сільська хата була замкнена на приблизно такого ж віку навісний замок. Чекати довелося недовго. Через кілька хвилин на облупленому мотоциклі, який з вигляду був ровесником їм обом, приторохкотів синок. Очевидно він був десь на святі. Про це свідчила його не зовсім впевнена хода і характерний запах, що долинав при наближенні. Побачивши у себе на подвір’ї поліцейську машину, молодий чоловік хотів було повернути назад, але Олекса вчасно зупинив його.
– Не потрібно робити ще більших дурниць, – промовив він твердим голосом, міцно взявши молодого чоловіка за руку, вище ліктя. – Нас не цікавлять ні документи на ваш крутий раритетний мотобайк, ні марка напою, яким ви перед цим смакував, а тому раджу вести себе виважено і максимально співпрацювати з представниками закону.
– Все зрозумів. Я готовий відповісти на всі ваші запитання, – не зовсім чітко, але досить впевнено промовив той.
– Де ноутбук і два смартфони вітчима, що тобі віддала мати рік тому? – конкретно поставив питання детектив.
– Пішли, покажу, – той уже спокійно дістав із кишені ключа, відпер ним замок і відчинив вхідні двері. – Прошу, – спробував було продемонструвати свою галантність сільський інтелігент, але в поклоні втратив рівновагу і ледве не дістав носом землі.
– Дякую, лише після вас, – ґречно парирував детектив, одночасно встигнувши знову притримати того за руку.
Увійшовши до свого житла, яке більше нагадувало комору чи занедбаний колгоспний склад, господар у купі різного роду радіо-, теле- та побутової апаратури, гора якої височіла прямо на полу в кутку кімнати, невдовзі відшукав сріблястий ноутбук непершої свіжості і два приблизно такого ж виду смартфони.
– Ось все, що мені дісталося від татка, – саркастично промовив він і відверто подивився на матір. – Що і за це його жаба давить? – так же ядуче запитав у неї.
– Уже задавила, – кинула та коротко і пішла надвір.
– Це все? – запитав детектив, – оглядаючи видану апаратуру.
– Ні, не все, – ніби передражнив пасинок, – «вінчестер» у ноуті поміняв, пам’яті на «танчики» не вистачало. Але те майже не допомогло і я його викинув.
– А де старий жорсткий диск? – не змігши до кінця вгамувати тривогу в голосі, відразу ж поцікавився Олекса.
– Повинен бути десь тут, у купі, – махнув рукою молодий чоловік. – Я, зазвичай, нічого не викидаю. Може пригодитися, посміхнувся він і, опустившись на коліна, став уважно перебирати свої електронні скарби.
Олекса мовчки спостерігав за кожним його рухом і молив небесне правосуддя, аби можливий речовий доказ таки знайшовся. Коли уже більша половина купи була перебрана і надії на позитивні наслідки стали танути з кожною хвилиною, несподівано пролунав задоволений вигук господаря.
– Ось він! – простягнув сільський електронік Олексі невеликий темний предмет прямокутної форми.
– Слава богу! – не втримався той від радості. – А що з телефонами? – запитав уже спокійніше слідчий, намагаючись дещо реабілітуватися за попередню нестриманість.
– Не знаю. Вони, вочевидь, привезені із-за «бугра» уже беушними, акумулятори своє відпрацювали. У нас такими не торгують – мені легше було нові китайські купити, ніж їх до ума доводити. Правда, техніка якісна, хоча уже і морально застаріла, – підбив підсумок пасинок.
– Нічого більше від вітчима не залишилося? – про всяк випадок, після оформлення протоколу виїмки запитав наостанок Олекса і, отримавши негативну відповідь, дав групі команду на відправку.
Глянувши на годинника, він зателефонував начальнику обласного ЕКО. Той, на диво, відгукнувся досить швидко.
– Я як відчував, що ти зателефонуєш, – замість привітання почулося зі слухавки. – Хотів спочатку не брати цього руйнівника нервової системи з собою на прогулянку, а потім у останню мить передумав. Згадав за твою потріпану нервову систему і передумав, – уже відверто насміхався старий товариш.
– Вибач, Ярославе Васильовичу, ти ж знаєш, яка у мене запара.
– Що на цей раз?
– Жорсткий диск ноутбука пенсійного віку і два старих імпортних смартфони з мертвими батарейками. Мені з цього металобрухту інформація конче потрібна.
– Це лише наш Ігор Іванович може тобі допомогти, а він вчора збирався на рибалку. Якщо клюватиме, то буде лише завтра надвечір. Сам розумієш, раніше понеділка не розпочне.
– Яка рибалка у такий час? Літня закінчилася, а зимова ще не почалася! – не витримав слідчий. – А може є якийсь вихід?
– Вихід завжди є, навіть якщо тебе з’їли, – пролунало жартівливо з динаміка, –  і не один, але я б не радив, можуть запороти, – уже серйозно продовжив завідувач ЕКО. – Зачекай трохи, зараз передзвоню, – буркнув він і зв’язок обірвався.
Коли поліцейська автомашина уже майже дісталася слідчого відділу, у Олекси задзвенів мобільний. Хтось невідомий намагався дістати детектива. Пам’ятаючи пораду друга, дещо повагавшись, той таки взяв трубку.
– Це полковник Кондус? – пролунав незнайомий голос.
– А ви хто? – в непритаманній з недавніх пір йому манері відповів Олекса.
– Я – лейтенант Листоноша, – знову долинув із трубки той же незнайомий голос. – Ярослав Васильович сказав, що вам потрібна термінова допомога, а в мене все одно рибалка зірвалася.
– Так, дійсно, терміново потрібна допомога, – повеселішав детектив. – Не міг би ви під’їхати прямо зараз до нас у відділ?
– Гаразд, буду протягом години, – чітко відповів лейтенант з таким незвичним прізвищем.
За неповну годину Олекса встиг не лише перекусити, але і переговорити з керівником служби зовнішнього спостереження. Начальник «сповиди» пообіцяв не пізніше завтрашнього ранку взяти фігуранта в розробку.
– І навіщо так гарячкувати? Ти ж сам говориш, що ще вранці поїхав із дому в невідомому напрямку. Де ми сьогодні його шукатимемо в мільйонному, та іще й не своєму, місті? А завтра – зовсім інша справа! Мої хлопці, так би мовити, прямо з постельки і під білі рученьки, – спокійно викладав той свої неспростовні аргументи.
– Гаразд, але підбери кращих. Це досвідчена особа і птаха високого польоту. До того ж, сам розумієш, не факт, що підозра обов’язково підтвердиться, – погоджуючись із доводами колеги, перелічив уже свої Олекса.
Ледве він встиг закінчити, як на порозі виріс стрункий симпатичний юнак з відкрито-дивакуватою посмішкою до самих вух. Зазвичай така зовнішність притаманна фотографам на південних пляжах і найуспішнішим представникам мережевого бізнесу. В руці той тримав статечних розмірів валізу, яка виглядала років на сто старше за свого власника.
– Дозвольте, пане полковнику, – привітався він досить невимушено і у Олекси виникли певні сумніви стосовно мети його пізнього візиту.
– Ви часом не зі «Старофлотських казарм»? – поцікавився він у відповідь.
– Не зрозумів, – посмішка веселуна сповзла йому на підборіддя, а потім і взагалі упала десь під ноги. – Мене прислав Ярослав Васильович. Я лейтенант Листоноша… – уже зовсім непевним, майже тремтячим голосом пробелькотав власник антикварної валізи.
– Вибачте, я прийняв вас за одного співробітника обласного краєзнавчого музею. Ті мистецтвознавці ніяк не сподобляться закінчити експертизу по справі з контрабандою історичних цінностей, – привітно посміхнувся Олекса і це якось повернуло майже до попереднього стану молодого співробітника експертно-криміналістичного відділу. – Що вам потрібно для роботи?
– Стіл, стілець, електрична розетка та, бажано, тихе приміщення, – знову чітко відповідав той і це дещо заспокоїло детектива.
Він вийшов до приймальні і рукою показав на місце секретарки, яка уже другий тиждень перебувала у плановій відпустці.
– Це місце вас задовільнить? – запитав уже зовсім серйозно.
– Так, – пролунало як постріл у відповідь і слідчий остаточно зрозумів, що має справу із професіоналом.
Детально ввівши експерта в курс справи і надавши у його розпорядження приміщення приймальні на найближчі півтори доби, Олекса дорогою дав відповідні вказівки черговому по відділу і знову осідлав свого Росинанта. Незважаючи на те, що до півночі залишалося менше години, він вирішив повертатися на побережжя, аби не образити гостинних господарів своєю відсутністю вдруге поспіль.
Дорога була зовсім порожньою. За весь час йому назустріч проїхало всього кілька легковиків. Добре, що він залишив експертові свою електронну адресу. На випадок відсутності мобільного зв’язку у нього буде можливість терміново зв’язатися з ним у разі позитивного результату чи іншої нагальної потреби.
А позитивний результат детективу зараз був потрібен не менше за повітря. Він тішив себе надією, що цьому веселому юнакові таки вдасться оживити старі ґаджети Хрестоносця і витягти з них якусь інформацію, що проллє світло на події дворічної давнини та надасть можливість нарешті встановити замовника. Хоча й інформація стосовно прив’язки невідомого телефонного номера до конкретної IP-адреси теж давала реальні перспективи вийти на нього, але Микола зможе спробувати дістати її лише післязавтра. До того ж, як говорив його старшина під час строкової служби в збройних силах – кашу маслом не зіпсуєш.
Проте інтуїція підказувала Олексі, що щось повинно статися раніше, і більш за все його бентежила поведінка Юлія. Таким напруженим він його не пам’ятає. Здавалося, якийсь невеличкий поштовх може привести до несподіваних наслідків, а може і до розв’язки.
Уже на під’їзді до повороту на косу на великій швидкості пронеслось ще одне зустрічне авто. Щось було знайоме в його зовнішньому вигляді, як і у обрисах водія, якого на секунду вихопив із темряви ліхтар дорожнього освітлення в момент роз’їзду. Повернувши за постом дорожньої поліції ліворуч, Олекса неспішно поїхав у напрямку курортної зони, намагаючись пригадати, кого саме йому нагадував водій цього такого знайомого на вигляд легковика.
Так це ж був він! – ледве не скрикнув від несподіванки невдовзі детектив і підсвідомо натиснув на гальмо. Раптом потужний удар відкинув його назад, притиснувши до спинки сидіння. Якби в цей час його нога не залишалася на педалі тормоза, то мабуть Росинант прямо з місця рвонувся б галопом вперед, настільки сильно йому в’їхали в круп.
Олекса інстинктивно вихопив зброю із кобури, так же автоматично знявши її із запобіжника, і відстібнув пасок безпеки. Почалося! – промайнула думка.
– Вибач, друже, а я уже став хвилюватися, куди це ти так несподівано пропав, – раптом долинув знайомий голос через привіткрите шкло дверей і у відблисках ліхтаря посту ДАІ детектив упізнав Юлія.
– Довелося терміново від’їхати у справах, – непомітно сховавши пістолета до правої кишені штанів і відкриваючи двері, з безтурботною на вигляд посмішкою промовив Олекса. – А ти звідки взявся? – в свою чергу поцікавився він, красномовно спрямувавши свій погляд у те місце, де у гарячому поцілунку злилися морда Юлієвого «Лексуса» останньої моделі із багажником його «Опеля» передпенсійного віку.
– Та ось, спішу з роботи додому, – ніяково розвів руками товариш. – Валерія вже втретє телефонувала, вечеря холоне, а тут ще і світло у авто раптом кудись пропало… – продовжував нести якусь дичину той.
Детектив спочатку спрямував свій погляд до салону «Лексуса», але нікого всередині не помітив. Потім глянув на годинника. Хронометр сповіщав, що минула уже майже година, як субота передала повноваження неділі. Таким стурбованим він свого товариша ще не бачив. Мабуть уже здають нерви, – подумав Олекса. – Лише цим можна пояснити попередні заперечення очевидного, зокрема, факту знайомства з Хрестоносцем, якого він захищав у суді десяток років тому. Що там уже говорити про відмову системи освітлення у нового японського авто преміум класу чи вечерю після півночі для людини, яка по кілька разів на день стає на ваги і міряє артеріальний тиск. Тут явний перебір… Але мозок студентського товариша все ще відмовлявся вірити у те, що Юля міг бути тим, кого він не міг знайти уже два роки.
– То що, будемо викликати представників дорожньої поліції, – Олекса демонстративно повернувся у бік будівлі посту дорожньої поліції, відстань до якого складала не більше пари сотень метрів, – чи самі оформимо європротокол? – з серйозним виглядом спокійно запитав він, зробивши вигляд, що не розібрав того сумбуру з боку однокашника.
– Не сміши мене, друже, – махнув рукою той. – Поїхали. Я за тобою.
Олекса сів за кермо і запустив двигун. Несподівано загорілися і тут потухли фари «Лексуса». Система дала черговий збій, – подумав детектив і повільно рушив уперед, прокладаючи в пітьмі досить потужним світлом фар своєї конячини дорогу новенькому чотириколісному брату по цеху з добре пом’ятим писком.
Поставивши автомашини біля приміщення охорони, друзі попрямували до господи, де у передпокої горіло світло. Зробивши кілька кроків, Олекса несподівано зупинився.
– От дірява голова! Вибач, телефон у авто забув, – кинув він навздогін товаришеві. – Я хутко!
– Гаразд, доганяй! – не зупиняючись, відповів той і попрямував на світло.
Відкривши передні пасажирські двері, детектив дістав із «бардачка» щось схоже на велику запальничку, поклав його до кишені штанів і наздогнав господаря вже на порозі будинку. У вітальні на них чекав щедро накритий стіл, але Валерії не було.
Друзі не стали турбувати господиню. Без зайвих затримок вони сіли до столу і добре закусили, неспішно обговорюючи різні незначні питання. Самим резонансним з них можна було визнати – Що це, пізня вечеря чи ранній сніданок? При цьому, вочевидь, кожен з них паралельно думав про щось своє. Олекса, зокрема, намагався спрогнозувати можливі варіанти поведінки господаря, спираючись на події останньої доби. Він на рівні відчуттів не міг повірити у Миколину версію.
– Пропоную започаткувати новий формат для подібних випадків застілля – «Нічник», – веселим тоном проголосив детектив, коли вони за пару годин по півночі закінчили чаювання і на пропозицію Юлія вийшли на вулицю аби подихати свіжим повітрям. Тим паче, що в процесі чайної церемонії господар несподівано відкоркував свіжу пляшку «чивасика» двадцятип’ятирічної витримки і за якусь годину в ній залишилося не більше третини.
Детектив не міг пригадати випадку, коли б той вживав спиртне в такій кількості раніше, а тим більше у такий час.
– А давай но влаштуємо морську прогулянку, – дивлячись знову прямо в вічі, раптом запропонував Юлій і через кілька секунд додав, – хочу показати тобі дещо, чого ти ще у своєму житті не бачив.
– Не заперечую, – не відвернувши погляду, спокійно відповів Олекса, але подумки продовжив – все йде до того, що гра стрімко переходить до ендшпілю.
– Тоді зачекай трохи. Я візьму ключі, – сказав Юлій і повернувся до будинку.
За кілька хвилин Юлій мовчки повернувся і пішов до невеликого причалу, до якого було пришвартовано козирного гумового човна з мотором. Детектив звернув увагу на те, що товариш устиг перевдягнутися в камуфляжні куртку і штани, але не надав цьому особливого значення. Мабуть не хоче замастити свій дорогий костюм – перше, що спало йому на думку. Двигун запустився з першої спроби і, коли Олекса зайняв місце на носі, товариш направив суденце до досить великої моторної яхти, що стояла на якорі за пару сотень метрів від берега. «Валерія» великими гарними літерами було виведено на носі і кормі, до якої вони і причалили.
Незважаючи на такий пізній, а радше уже ранній, час, їх зустрів якийсь кремезний чолов’яга. Очевидно це був черговий по судну, а може і сам капітан. Коли товариші піднялися на палубу, Юлій щось неголосно сказав останньому і той сів у човен та направився до берега.
– Прошу за мною, на капітанський місток, – якось невесело посміхнувся власник цієї морської красуні і пішов першим.
Олекса мовчки пішов за ним упевненим кроком, незважаючи значну хвилю і досить високу міцність та об’єм випитого перед цим «чаю». Рубка виявилася порожньою. Раніше йому не доводилося бувати на борту маломірних суден такого класу. Він навіть не намагався уявити, скільки може коштувати така розкіш. Зараз детектива більше цікавило питання подальшого сценарію такого стрімкого і несподіваного розвитку подій. Він був упевнений лише в одному – Юлій, який випив не менше, уже прийняв для себе якесь рішення і шахова партія закінчиться протягом найближчої години, максимум кількох.
– Пам’ятаєш «Сім подорожей Синдбада-мореплавця» із «Тисячі і однієї ночі»? – несподівано запитав той і упевнено став до штурвалу.
Легким порухом пуки і невимушеним доторком великого пальця до невеликої червоної кнопки, він запустив серце цієї морської красуні. Про це Олекса здогадався по ледь відчутній вібрації, що полинула десь із глибини судна. За дотиком того ж пальця, але уже до іншої клавіші, яхта вибрала обидва якорі і повільно рушила в протилежному від берега напрямку, поступово роблячи півколо і збільшуючи хід.
– Так, звичайно, в дитинстві ми, мабуть, всі захоплювалися його морськими подорожами та неймовірними пригодами, – нарешті відповів Олекса, який зупинився за пару кроків позаду товариша і продовжував стояти там же. – А ще я пам’ятаю Олександра Дюма і одного із найяскравіших героїв його творів – графа Монте-Крісто, шановний батоно, – спокійно додав він.
Від несподіванки Юлій ледве не випустив штурвал і мимоволі повернув голову. Одначе за мить він опанував собою. Коротке здивування на його обличчі змінила машкара милої посмішки. Капітан зробив вигляд, що не почув останнього слова.
– Так, мій любий друже. Я теж дуже добре пам’ятаю Олександра Дюма молодшого, – зробивши наголос на останньому слові, Юлій посміхнувся і, ступивши пару кроків назустріч, взяв Олексу за плечі, немов хотів краще того роздивитися. – У свій час я захоплювався графом Монте Крісто, пане полковнику.
Зараз він почувався напрочуд упевнено. Принаймні так це виглядало зовні. В той же час, згадка про «пана полковника» могла свідчити, що насправді оте його «батоно», не лишилося поза увагою однокашника. Одначе це ще не сто відсотків – уперто крутилася думка в голові слідчого.
– Вибач, а ти не хочеш повернутися до штурвалу? – натомість озвучив інше питання гість. – А то купальний сезон уже скінчився, – спробував він дещо зняти напругу.
– Не турбуйся. Автопілот свою роботу знає добре. Шансів на помилку у нього значно менше, ніж у людини, – заспокоїв його Юлій, але все ж випустив плечі друга із досить міцних своїх рук і підійшов до одного із панорамних вікон рубки.
Яхта середнім ходом упевнено йшла вздовж побережжя в північному напрямку, на відстані не більше кілометра від берега. Праворуч на небі висів яскравий, майже повний, Місяць і срібляста доріжка поверхнею моря пролягла від капітанського містка аж до горизонту.
– Я все добре пам’ятаю, мій любий друже, – порушив майже ідеальну тишу капітан. – Більше того, навіть хочу запропонувати тобі стати безпосереднім учасником однієї із подібних пригод, аби переконатися самому, що в житті кожного може бути місце для казки. Чи в кожній казці може бути місце для будь-якої людини, – спробував також надати розмові дещо жартівливої окраси він.
– Так, дивлячись на цю розкіш, я починаю вірити, що казки існують і нині, але в них вистачає місця далеко не всім, – промовив Олекса серйозним тоном.
– «Jedem das seine» – пам’ятаєш це гасло, друже? – тон господаря дещо змінився. В ньому знову стали відлунювати нотки металу.
– Добре пам’ятаю, – спокійно відповів детектив, – але не тільки у вигляді нацистського кітчу над воротами концентраційного табору «Бухенвальд», а ще і у авторському розумінні суті того вислову. Зокрема, за древньогрецьким мислителем Платоном, справедливість існує лише за умови, «якщо будь-хто робить своє і не втручається у справи інших». Гадаю, ти знайомий з його працею «Держава», – завершив свій короткий історичний екскурс Олекса.
Раптом яхта стала уповільнювати хід і детектив звернув увагу, що вони наближаються до якоїсь скелі.
– Не турбуйся, все під контролем, – упевнено кинув Юлій, помітивши сліди занепокоєння на обличчі свого гостя. – Знайомий, читав, пам’ятаю, – продовжував він відповідати на поставлені питання. – А ще пам’ятаю – Платон мені друг, але істина дорожча! – кинув уже на закінчення і якось загадково посміхнувся.
– Куди ти мене привіз? – запитав Олекса, зрозумівши, що зіткнення яхти зі скелею не буде, принаймні в цю мить, і дещо заспокоївшись.
– До острова Буяна, в царство древнього Салтана, – знову перейшов на жартівливий тон однокашник. – Іди за мною і все побачиш на власні очі.
Коли вони спустились на нижню палубу і підійшли до борту, яхта уже практично закінчувала швартування до невеликого причалу, що був облаштований із протилежного від берега боку острова. Оскільки Місяць заховався за щільну пелену хмаровиння, а до вранішнього світла ще лишалося досить часу, Олекса не міг напевне визначитися з їх місцем знаходження. Судячи по невеликій тривалості переходу, це міг бути лише острів Березань – думав він. – До Зміїного вони навіть на повнім ходу за цей час не змогли би дісталися.
Зійшовши на берег і побачивши неподалік на фоні неба характерні обриси легендарного фейку часів своєї юності – пам’ятника лейтенанту Шмідту, Олекса остаточно зрозумів, що не помилився. Після закінчення першого курсу вони обоє входили до складу невеликого студентського будівельного загону, завданням якого було спорудження цього «шедевра» дизайну часів Радянського союзу.
– Чого ти зупинився, – почув він голос Юлія попереду. – Я привіз тебе сюди не для того, аби милуватися цим витвором наших рук і віддаватися спогадам далекої юності. Топай хутчіш за мною! – гукнув він.
Наздогнавши однокурсника, який ліхтариком айфона підсвічував собі шлях, Олекса пішов слідом. Невдовзі вони дісталися одного зі старих артилерійських казематів, побудованих іще за часів царської імперії. Повільно спустилися донизу, пройшли якимось довгим і тісним лабіринтом та, зрештою, опинилися перед масивними, досить великих розмірів, аби проникнути всередину, металевими дверима, що ховалися в густих кущах бузини, глоду та шипшини.
Олекса увімкнув ліхтаря і свого смартфона, аби не подерти штани, оскільки інших з собою у нього не було. У променях свого ґаджета він помітив, що двері, хоча і нагадували стиль часів позаминулого сторіччя, але були зроблені не пізніше кінця другого-початку третього тисячоліття від Різдва Христова. Принаймні жодних слідів іржі чи подряпин від уламків снарядів на їх поверхні видно не було.
Не інакше, як за допомогою чарівної палички, яка вочевидь зберігалася в кишені Синдбада-одесита, зазначена конструкція без жодного звуку плавно подалася в сторону і перед ними відкрилася темна паща входу до підземелля.
– Невже це і є та сама печера скарбів? – спробував пожартувати Олекса.
– Щось на кшталт того, – відповів Юлій у тому ж дусі і рішуче ступив усередину першим.
Детективу нічого не залишалося, як наслідувати приклад останнього, тим паче, що розвиток подій усе більше і більше цікавив уже і його самого.
Хід був такої величини, що в деяких місцях потрібно було рухатися переважно боком і зігнувшись. Так поволі вони просувались не менше десятка хвилин, після чого наткнулися ще на одні двері, але значно менших розмірів. Внаслідок майже непомітних маніпуляцій екскурсовода, рука якого на якусь хвильку опустилася до кишені куртки, що за кольором, як і весь його верхній одяг, практично зливалася з навколишнім середовищем, вхід відчинився таким же чарівним способом.
Процедура повторилася – Юлій увійшов першим, а Олекса за ним. При цьому, останній помітив, що на відміну від перших дверей, ці були значно менших розмірів і закрилися за ним з якимось хоча й неголосним, але досить неприємним звуком, схожим на скрегіт. Також він звернув увагу на ту обставину, що весь час тунель ішов донизу під доволі гострим кутом. Складалося таке враження, що вони поступово спускаються у підземелля.
– Надійна могилка, – спробував було пожартувати детектив, хоча залишки хмелю у нього розвіялися остаточно ще перед першими дверима, – і саме цікаве, що в разі нештатної ситуації знайдуть не скоро, – сказав він уже без жодної ноти гумору.
– Не переймайся, школярику, – почув він попереду голос товариша з такою концентрацією металу, що мимоволі по спині у Олекси пробіг холодок. – Ніхто тебе тут не знайде, повір мені, навіть не шукатиме, – пролунало у нього уже майже під самим вухом.
Детектив узяв телефона у ліву руку, а правою спробував непомітно зняти із запобіжника свого дванадцятизарядного «Форта», що висів у кобурі під лівою пахвою. Хоча запобіжник подався зовсім тихо і Юрій не міг цього чути, а тим більше бачити, будучи до нього спиною, той несподівано знову зупинився.
– Та не бійся ти так, все одно всі там будемо, – промовив він так, що Олекса засумнівався в конфіденційності своєї останньої маніпуляції.
Раптом господар простяг руку уверх і щось неголосно клацнуло, а навколо спалахнуло світло. Хоча це були і не театральні совіти, але детектив мимоволі примружив очі. Сталося це не стільки від несподіванки, скільки від досить тривалого перебування в суцільній темряві. Дещо адаптувавшись, він зрозумів, що вони знаходиться у якійсь печері, десь глибоко у надрах острова, а може навіть і під морським дном. Печера являла собою природню порожнину неправильної форми, приблизно від п’яти до десяти метрів у діаметрі. Її висота теж не була однаковою. В тому місці, де вони зупинилися, вона сягала кількох метрів, а з протилежного боку – стати на повний зріст мабуть і не вдалося б.
Та не це прикувало увагу детектива. Його зір упав на великий стос, що височів у самім центрі печери, і був накритий маскувальною сіткою, з-під якої визирав ще і водонепроникний брезент також захисного кольору.
– Ну, ось ми і дісталися до мети нашої подорожі, – якось загадково посміхнувшись, не без помітної урочистості промовив Юрій.
– Оце і є твої скарби острова Монте-Крісто, пане Синдбаде? – дещо скептично спитав Олекса. – Зізнаюсь чесно, мене більше вразили твої надземні скарби, а ще більше – надводні, – закінчив у тому ж дусі він.
 – Не спіши, – спокійно промовив однокашник. – Ти ж пам’ятаєш, як нас учили – аби зробити правильний висновок потрібно вислухати обидві сторони і зважити всі аргументи. А я ще не закінчив.
– Так, пам’ятаю, – не менш спокійно парирував випад Олекса, – особливо науку твого кумира, професора Нуделя, – наніс він відповідний удар.
– Все то ти пам’ятаєш і все ти знаєш, – на якусь долю секунди в очах Юлія промайнула блискавка, але грому не пролунало.
Він неспішно підійшов до стосу і повільно почав знімати маскувальну сітку і брезент, під якими знаходилися якісь сірі герметичні контейнери невідомого для детектива походження, а також звичайні дерев’яні ящики темно-зеленого кольору, в яких, зазвичай, зберігаються різного роду військові боєприпаси. Якщо контейнери, що складали більшу половину складованого майна, на вигляд були приблизно однакового розміру і кольору, то ящики були різних розмірів і відтінків.
Спочатку Юлій відкрив по черзі два пластикові контейнери. Один з них був наповнений упаковками американських доларів, інший – євровалютою. Потім він відкрив пару великих дерев’яних ящиків, де містилися акуратно складені ювелірні вироби із дорогоцінних металів та каміння, на кшталт, посуду, підсвічників, побутових прикрас тощо. Серед них Олекса помітив кілька старинних золотих хрестів, і навіть митру, інкрустованих дорогоцінним камінням. В цю мить йому чомусь пригадався величезний натільний хрест на череві у Хрестоносця в прибережній таверні. Чи не з однієї то все колекції? – майнула думка.
Ящики середніх розмірів були наповнені зливками або монетами, в основному із золота, а також платини та інших цінних металів. Найменших розмірів ящики містили в собі вишукані ювелірні прикраси і різне дорогоцінне каміння просто насипом.
Ця вибіркова демонстрація скарбів, що доставляла їх володареві неабияке задоволення, яке він не вважав за потрібне надто і приховувати, зайняла не менше половини години. Олекса стояв мовчки і уважно спостерігав. Більш за все його цікавили не вигляд тих скарбів та їх кількість, а поведінка Синдбада. Він розмірковував над його подальшим планом, розуміючи, що відтепер може залишитися тут у якості їх вічного охоронця, якщо втратить контроль над ситуацією.
Уважно спостерігаючи за цією виставою, вартість декорацій якої складали мабуть не менше річного бюджету всієї держави, детектив непомітно вимкнув ліхтарик і поклав смартфон до внутрішньої кишені своє куртки. При цьому він не став застібати її на блискавку і постійно намагався тримати праву руку вільною. Лише одного разу, коли Юлій на кілька секунд повернувся до нього спиною, аби зняти наступний ящик, Олекса максимально швидко, але в той же час досить плавно, витяг нею із правої кишені штанів якийсь невеличкий предмет і другою рукою сховав його у зовнішній кишені своєї куртки.
Закінчивши часткову ревізію копалень Соломона і не дочекавшись вигуків захоплення присутніх, чи хоча його ознак у будь-якому іншому вигляді, Юлій зробив пару кроків назустріч і знову уважно подивився Олексі в очі.
– Я пропоную тобі половину, – промовив Синдбад максимально спокійно, але металевий присмак цієї пропозиції відчував навіть він сам.
– За що? – теж майже спокійно запитав детектив, розуміючи, що вистава наближається до кульмінації і головне не проґавити спалах.
Він, ніби випадково, ступив один крок назад, оскільки зробити більше не дозволяли розміри печери у тому місці. Однак це не лишилося поза увагою товариша. Він теж зробив пару кроків назад і навіть на деякий час повернувся спиною, всім своїм видом демонструючи відсутність у нього будь-яких злих намірів.
– За те, що завтра ти напишеш рапорт про відставку, – повернувшись до детектива обличчям, якось хижо посміхнувся той.
– Всього лиш? – навіть не ховаючи скептичної посмішки, відповів йому Олекса.
– Звичайно ні.
– Що ще?
– Віддаси мені ноут і обидва телефони Хрестоносця.
Олекса звернув увагу на те, що раніше ні він, ні тим більше Юлій, не називали ватажка банди цим прізвиськом. Значить мені не здавалося. Хтось таки зливає інформацію, – завертілася змією в голові ще одна думка.
– Це все? – натомість спокійно запитав він.
– Ні, – кинув Синдбад коротко. – Дай слово, що з цього моменту не зробиш нічого мені на шкоду.
– Не певен, що повністю зрозумів тебе… Це що, плата за повний контроль наді мною? – детектив кивнув головою в бік стоса у центрі печери. – Ти хочеш купити мою свободу, тобто зробити рабом цієї лампи Аладіна?
– Та ні, розмова лише за процесуальні дії і тільки в рамках цієї справи. Тобто до предмету нашої угоди входить лише те, що стосується замаху на вбивство Бізнесмена.
І цей псевдонім йому відомий, засмучено відмітив про себе Олекса. Але то потім, відігнав він думку про крота в своєму оточенні. Зараз вся увага на руки факіра.
– Тепер це все? – знову запитав він.
– Не зовсім.
– То говори, я уже починаю сумніватися, що ти відпустиш мене навіть за десять відсотків від обіцяного.
– Так ось і я ж про це… – зупинився Синдбад. – Розумієш, я знаю, що ти знаєш, що я знаю… – він зупинився знову, – а тому мені б не хотілося отримати кулю при спробі нападу чи втечі… Не хочу навіть давати привід, не те що спровокувати таку ситуацію…
Роблячи великі паузи між фразами, Юлій зовні мав вигляд глибоко схвильованої, навіть розгубленої, людини, якій важко формулювати звичайні думки. Однак Олекса досить добре знав свого однокашника особисто, не говорячи вже про те, що дізнався за останні два тижні розслідування цієї справи. До того ж, про його якості якнайкраще свідчила гора речових доказів за спиною.
– Облиш і заспокойся, я не збираюся тебе стріляти. Ти ж прекрасно розумієш, що навіть у крайньому випадку ти мені потрібен живим, – посміхнувся детектив, намагаючись переконати Синдбада в тому, що він йому вірить.
– Я пропоную тобі партнерство. Так би мовити, п’ятдесят на п’ятдесят у всіх напрямках і на всіх рівнях.
– Знову не зовсім розумію тебе, – задумливо відповів Олекса. – Я ніколи не займався бізнесом. Я звик шукати і находити, дивитись і бачити, досліджувати і робити висновки, захищаючи право і порядок в їх органічній сукупності, тобто державу, про яку говорив ще Платон, по великому рахунку.
– Так я тобі це і пропоную, лише заміни термін «держава» іншим поняттям – «наш бізнес» або «спільні інтереси». Зараз мені конче потрібна своя людина за кордоном, а хто це може бути, як не партнер, надійна людина зі спільними інтересами?
Як він філігранно пройшов по краю і, замість отримати гол у свої ворота – уперто намагається закотити м’яча у ворота суперника, тобто можливого партнера!
– Цікава пропозиція. Треба подумати, – натомість промовив Олекса вголос. – Маю надію, друже, що у мене реально є така можливість.
– Звичайно, – з усмішкою проскрипів потенційний компаньйон і те також не лишилося поза увагою детектива.
– Тоді пропоную зупинитися на цій високій ноті порозуміння і завершити перемовини на уже свіжому повітрі, – максимально невимушеним тоном запропонував детектив.
– Нічого не маю проти, – з добродушним виглядом зауважив Юлій і було рушив до виходу, біля якого стояв Олекса.
– Секундочку! – рішучим голосом одразу ж зупинив той Синдбада, вихопивши пістолет.
– Ну, ось… Я цього боявся найбільше… – з пониклим виразом обличчя завмер мореплавець на півкроку.
– Не сіпайся та не роби різких рухів і все буде добре, – твердо зауважив детектив і, тримаючи Юлія в полі зору, дістав свій смартфон. – Дуже повільно, однією рукою, по черзі, дістань усе зі своїх кишень. В першу чергу мене цікавлять електронні ключі від обох дверей до печери і від яхти, а також мобільний. Усе так же плавно поклади на підлогу і відійди назад на три кроки. Вільну руку постійно тримай піднятою над головою і не сіпайся. Це не прохання. І ще одне, май на увазі, в разі чого, я вверх стріляю потім, – додав уже зовсім металевим голосом Олекса.
– Ось тому я тобі і пропонував співпрацю, – якось невизначено і засмучено промовив Синдбад, але в точності виконав усі вимоги.
– Тепер слухай мене уважно далі, – так же рішуче продовжував детектив, обережно піднявши електронні ключі і айфон із підлоги. – Виходимо в тому ж поряду, як і заходили: ти першим – я слідом. Нагадую, роби усе повільно, не сіпайся і все буде добре. Я щиро хочу, аби ми обоє потрапили живими і неушкодженими на світ божий.
Він, не опускаючи пістолета і ні на мить не випускаючи з поля зору Синдбада, відійшов убік, звільнивши тому шлях до виходу.
– То ти відмовляєшся від моєї пропозиції? – майже скрикнув той у відчаї. – Ну, тоді назви свої умови, – процідив уже благальним голосом.
– А може на мою половину сформуємо і озброїмо до зубів пару-трійку добровольчих армій та звільнимо Неньку?
– Не сміши мене. Хто тобі дасть це зробити? Війна – це великий бізнес. Вона триватиме доти, доки є за що і кому воювати. Ти так довго не проживеш…
– Заспокойся, даю тобі слово, що я ще не прийняв остаточного рішення і всі варіанти ми з тобою обсудимо максимально доброзичливо, принаймні з мого боку, на палубі твоєї шикарної яхти на зворотному шляху, – спокійно гнув свою лінію Олекса, розуміючи, що то найкращий варіант поведінки в цій ситуації.
При цьому, лівою рукою, не витягуючи електронного ключа з кишені штанів, він відімкнув ближні двері, що скоріш нагадували великий люк, потім дістав із лівої кишені куртки свого смартфона і ввімкну ліхтарик.
– Гаразд, – вголос погодився Юлій, уважно спостерігаючи за маніпуляціями товариша, і повільно рушив до виходу.
Коли він майже дістався люка, Олекса помітив, як ліва рука володаря скарбів сіпнулася в сторону. Але не встигла вона подолати і десятка сантиметрів, як рішучий голос детектива, що більше нагадував рик розлюченого лева у хвилину смертельної небезпеки, миттєво примусив її зупинитися.
– Останнє попередження! – суворо кинув Олекса. – Наступного разу за мене говоритиме містер «Форт». Можливо з першого пострілу тобі і пощастить не померти, але що не залишишся калікою – точно не гарантую, – додав він без будь-яких словесних реверансів.
– Вибач, я хотів тобі показати вимикач освітлення, – повільно повернувшись, Юлій кивнув головою вліво, де було облаштовано невеликий електрощит з елементами живлення та запобіжниками.
– Іди, це нам поки що не знадобиться, – буркнув Олекса і пішов слідом.
– А чому містер «Форт»? – спробував якось залагодити свою провину Синдбад.
– А тому, що не місіс, – у тому ж дусі коротко і категорично відповів детектив.
Зворотна дорога вимагала значно більших зусиль. Тепер тіснуватий тунель уже йшов догори. До того ж, у мореплавця вочевидь не було великого бажання поспішати, оскільки він не мав упевненості в тому, що товариш, зрештою, прийме його пропозицію. Та йому і самому не дуже хотілося позбутися половини такого статку, на здобуття якого довелося витратив більшу і кращу частину свого життя. Тому він судорожно намагався знайти оптимальний вихід із цієї, м’яко кажучи, непростої ситуації, але варіантів було небагато.

Це сталося більше тридцяти років тому, коли невелике судно доставило їх маленький студентський будівельний загін на один із чорноморських островів, розташований неподалік дельти Дніпро-Бузького лиману. Перед юними будівельниками, які кілька днів тому закінчили двотижневі курси мулярів та бетонувальників, стояло дещо незвичне завдання. За пару місяців у вищій точці острова потрібно було побудувати пам’ятник лейтенанту Шмідту. Ні, не батькові численних дітей із відомого твору одеситів Ільфа і Петрова «Золоте теля», як дехто з них думав спочатку, і навіть не славетному радянському полярникові Отто Юлійовичу, а одному із керівників збройного повстання на крейсері «Очаків» у 1905 році.
На відміну від своїх товаришів по будзагону, Юлій свій вільний час на азартні ігри, як це полюбляв робити заядлий преферансист Олекса та переважна більшість його товаришів-студентів, не гаяв. Не цікавили його і різного роду спиртні напої, які загадковим чином просотувалися на острів з великої землі при доставках продуктів харчування чи будівельних матеріалів. Інколи цьому сприяли випадкові місцеві власники моторних човнів чи рибацьких шхун. У вільний час майбутній правник любив подорожувати островом, збирати різного роду артефакти, зокрема, у вигляді різнокольорових фрагментів череп’яної посуди, древніх монет тощо, яких було доволі навколо. Можливо саме тому з чиєїсь легкої руки до нього пристало відоме прізвисько «син лейтенанта Шмідта», яке як ніколи було актуальним у тій ситуації.
Одного разу, оглядаючи руїни старого артилерійського каземату, збудованого ще за царського режиму, поміж чагарів Юлій наткнувся на невелику печеру. Всередині було прохолодно і він провів там кілька годин, читаючи книгу. На другий день юний будівельник прихопив із собою кайло та лопату, аби облаштувати майданчик під імпровізоване ліжко. Коли він уже закінчував розбирати завал із черепашника, то виявив невеликий хід, що вів углиб острова.
Наступного разу юний спелеолог прихопив із собою шматок мотузки та свічку, аби продовжити свої підземні дослідження. Відтоді юнак по кілька разів на тиждень навідувався туди у вільний від роботи час. Його цікавило, куди веде той підземний лабіринт, а легендарні скарби часів графа Монте-Крісто та Синдбада-мореплавця, наповнювали ту цікавість ще і матеріальною складовою. Але до завершення будівельних робіт Юлієві вдалося просунутися вглиб острова лише на кілька десятків метрів.
Інтенсивне навчання у виші, подальші напружені роки становлення адвокатської кар’єри, молода дружина і діти витіснили із голови молодого правника пригоду студентської юності. Одначе невдовзі трапилася подія, яка змусила його пригадати ту юнацьку забавку.
Трапилося так, що Юлієві потрібно було на якийсь час зникнути з дому і навіть із міста. Ні мало, ні багато на кін була поставлена його власна безпека, а можливо, і життя. От тоді йому і пригадався той безлюдний, особливо у міжсезоння, острів та його перші кроки в царині спелеології.
Швиденько зібравши все необхідне, молодий адвокат вночі на веслах без особливих проблем подолав двокілометрову відстань до острова і зник з поля зору як своїх недоброзичливців, так і близьких та друзів. Про той сховок не знала жодна жива душа. Навіть матері та дружині він сказав, що їде на невизначений час до батька в Батумі, але строго-на-строго наказав їм про це мовчати.
– Запам’ятай, якщо любиш мене і хочеш, аби у твоїх дітей був батько, ти не знаєш, куди я подівся! – сказав він Валерії на прощання.
– Коли ти повернешся? – запитувала вона у чоловіка вся в сльозах.
– Коли повернуся – ти побачиш першою, – твердо промовив той і розтанув у темряві ночі.
Ще до ранку він розвантажив човна і пустив його за вітром, завбачливо лишивши весла. Схід сонця новий Робінзон зустрів уже в печері.

Пів року наполегливої фізичної праці не минуло марно – Юлієві таки вдалося досягти кінця підземного лабіринту, який закінчувався досить просторою підводною печерою. Такий висновок він зробив унаслідок порівняння довжини тунелю з відстанню від входу у підземелля до берега у відповідному напрямку по поверхні острова. До того ж, співставлення довжини лабіринту, що склала більше трьохсот метрів, з середнім кутом його нахилу свідчило про те, що загальний перепад висоти поміж крайніми точками – більше ніж удвічі перевищував висоту самого острова. Скоріш за все, це підземелля було наслідком якихось геологічних катаклізмів, що мали місце ще у процесі формування земної кори, оскільки першопроходець не зустрів усередині жодних слідів перебування там людини.
В процесі зазначених підземних робіт з Юлієм трапилася пригода, що мало не обірвала його життя. На ній варто зупинитися детальніше, аби читачеві був зрозумілим подальший розвиток подій.
Під постійним натиском води і вітру острів, який у географічному розумінні ще кілька тисяч років тому був півостровом, повільно, але невпинно, зменшувався. Цьому природньому процесу сприяли не тільки сильні морські шторми, які постійно підмивали стрімкі його береги острова, але і сама структура острова. Черепашник зі значними включеннями глинистих відкладень, з якого складався той шмат земельної тверді, набагато легше піддавалися водній і повітряній ерозії, ніж гранітні чи базальтові породи. Тому, під натиском стихії, прямовисні береги, час від часу, відколювалися від основного острівного масиву і падали у море, поступово відкриваючи сховані під землею від людського ока різні таємниці.
З часом відповідна доля спіткала і лабіринт, розчисткою якого наполегливо займався Юлій. Внаслідок останнього такого обвалу одна з його ділянок виявилася у безпосередній близькості до берегового обриву, хоча встановити цю близькість зсередини тунелю було практично неможливо. Коли стався той обвал, невідомо, але у всякому разі це було до того, як Робінзон потрапив на острів.
Саме в такому місці, розташованому приблизно на пів дороги від входу до гроту, в процесі робіт стінка лабіринту не витримала. Чи то внаслідок ваги власного тіла, чи то від дії вібрацій під час ударів кайлом, а скоріше за все від того і іншого, Юлій провалився. Сталося це так раптово, що він навіть не встиг скористатися вірьовкою, один кінець якої був надійно закріплений біля входу, а інший завжди знаходився поряд з ним. То було щось схоже на випадок, коли ластів’я, яке ще навіть не вбилося в колодочки, випадає із гнізда. Від несподіванки він випустив із рук кайло і каменем полетів донизу, де за кілька десятків метрів морські хвилі омивали небезпечні глиби черепашника.
Молодика спас кущ глоду, що якимось дивом виріс із невеликої щілини у майже прямовисному березі метрів за п’ять до землі. Досить потужне гілля дещо уповільнило падіння і значно змінило його траєкторію. Завдяки цьому Юлій оминув небезпечне каміння і упав у воду біля самого берега, навіть уникнувши переломів і обмежившись лише сильними забиттями.
Самотужки діставшись у безпечне місце і відлежавшись протягом кількох днів, щасливець поступово відновив свої підземні роботи. Отвір, у підлозі тунелю, що несподівано мало не став дорогою на той світ, почав приносити свої преференції. Зокрема, він перетворився на своєрідний сміттєпровід для будівельних відходів і цим суттєво прискорив завершення робіт. Коли ж у Робінзона виникала потреба виходу на поверхню, він накривав провалля веслами, а зверху них клав шматок дошки, який знайшов на березі після шторму. Ще одним бонусом було те, що у цьому місці працював мобільний зв’язок, але те з’ясувалося значно пізніше.
Уже покидаючи острів, Юлій, про всяк випадок, забутував отвір ще і шматками черепашника, частина яких залишалися від розчистки тунелю, а решта була видобута ним тут же, із капітальної стіни. Коли через добрий десяток років сучасний Синбад облаштовував у гроті свою скарбницю і відгороджував її від білого світу дверима-люками, він вирішив умонтувати один із них і у те провалля. При цьому, зовні двері були закамуфльовані жовто-коричневою фарбою і відчинялися донизу та фіксувалися зовнішнім засувом. При нагоді, ними можна було скористатися як запасним входом чи виходом.
З цією метою у нішу, що знаходилася прямо напроти люка, було вмонтовано звичайний велосипедний чи мотоциклетний тросик, до кінця якого прикріплено металеве кільце червоного кольору. Інший його кінець прилаштовано до засуву. У особи, що випадково побачила б те яскраве кілечко, мало виникнути природнє бажання потягнути за нього, на кшталт – потягни дитинко за мотузочку і двері відчиняться. Тобто вийшла така собі смертельно небезпечна пастка для непрошених гостей. З часом тут же, в ніші, Юлієм було облаштовано та укомплектовано мотузяною драбиною досить об’ємну схованку, аби цей багатофункціональний ґаджет, у разі потреби, можна було використати максимально комфортно і в якості запасного виходу.

До люка-пастки залишалося якихось пару десятків метрів, коли Олекса, аби не перечепитись через виступи у долівці, вкотре на кілька секунд опустив промінь ліхтаря собі під ноги. Скориставшись цим, Юлій блискавично прискорився і сховався за поворотом лабіринту, який так своєчасно трапився поряд. Максимально швидко подолавши решту відстані, він спиною втиснувся у бокову нішу, попередньо просунувши кілька пальців правої руки у червоне кільце. Як тепер з’ясувалося, перед прогулянкою Синдбад переодягався не дарма. Несподіваною ця подорож виявилася лише для Олекси. Колір вбрання володаря скарбів ідеально зливався з навколишнім черепашником і у напівтемряві робив його практично непомітним. Єдиною незручністю для нього була недостатня висота виїмки. Аби сховатися максимально, йому довелося нахилити голову і упертися плечима у верхню частину ніші. Але у такій позі він міг бачити лише ноги Олекси, що уже наближався із-за рогу. Це недовго, зараз усе закінчиться – тішив він себе думкою шкільний друг.
– Любий майбутній партнере, куди це ти подівся, – долинув досить спокійний голос детектива, який підсвічував ліхтариком то вперед, то собі під ноги. – Ти вирішив залишити мене тут охороняти свої скарби чи вигадав щось ще гірше? – знову озвався той.
Олекса розумів, що заклятий друзяка неодмінно приготував йому якийсь сюрприз, бо який був сенс афішувати такі багатства в іншому випадку. В той же час, біля виходу з лабіринту вони все одно мали б зустрітися, якщо лише Юлій не прихопив із собою дублікат ключа чи не існує якогось запасного лазу на поверхню. Тому вперед він просувався повільно, ретельно освітлюючи перед собою шлях і намагаючись спіймати щонайменший сторонній звук. Ще однією проблемою виявилось те, що світло ліхтарика його смартфона поступово стало тьмяніти.
На це звернув увагу і Юлій. Мабуть акумулятор здихає – майнула здогадка у нього. До люка-пастки детективу залишалося кілька кроків.
Раптом Олекса зупинився і виключив ліхтарик. Непроглядна імла поглинула все навколо. Тільки ледве відчутний шерхіт його куртки долинув до вух Юлія.
Мабуть хоче увімкнути ліхтарик мого айфона, – подумав той із досадою. Проте, це припущення не підтвердилося – несподівано в одній із багатьох кишень камуфляжних штанів Синбада задзвонив телефон. Катастрофа! – блискавкою майнула думка у нього в голові.
А все-таки Микола був правий! – ніби електричний розряд у сотню кіловольт майнула інша думка у іншій голові за якихось пару метрів. – Він таки відгукнувся, хоча і не взяв слухавку. При цьому, Олекса вперше у своїй багатолітній професійній кар’єрі слідчого не відчув того радісного драйву, як це було у сотнях подібних випадків, коли він настигав злочинця і розкривав хитрий задум того, вкотре святкуючи перемогу добра над злом.
В гарячці Юлій лівою рукою спробував було виключити свій клавішний телефон старого зразка, яким користувався лише у виключних випадках, але з першої спроби це йому не вдалося. Ліва кишеня його штанів, була міцно притиснута до стіни. Коли дзвінок пролунав удруге, він з останніх сил напружив усе своє тіло, упершись плечима у верхню частину ніші і намагаючись лівою рукою таки потрапити до власної кишені, з якої зрадливо долинав «Траурний марш» Фредеріка Шопена, що як ніколи звучав в унісон з відчуттями її власника.
Тільки внаслідок неймовірних фізичних зусиль Синбаду, який у одну мить перетворився в сина лейтенанта Шмідта, все-таки удалося зробити це і натиснути кнопку відбою, але тут сталося непередбачуване – уступ ніші, на якому стояли його ноги не витримав навантаження і тріснув. Кросівки мореплавця ковзнули по черепашнику, і він, втративши рівновагу, полетів униз, прямо на кришку люка. Від такої несподіванки бувший Синдбад схибив знову, не відпустивши своєчасно червоне кільце. Миттєво спрацював добре налаштований ним же механізм і один край ляди-пастки з хижим брязкотом стрімко упав униз, звільнивши найкоротший вихід до моря.
В останній момент мореплавець інстинктивно розкинув руки, але це йому вже не допомогло. Він підкошеним снопом шугонув прямо у відкритий отвір люка і лише старий потаємний телефон із «невідомим» номером устиг вислизнути з його руки та відлетіти убік, прямо під ноги Олексі, сповіщаючи уже іншим рингтоном про своє відключення.
Промінь телефонного ліхтарика, який детектив у останню мить все-таки устиг увімкнути, вихопив із темряви лише спотворене страхом обличчя шкільного товариша, а тишу розітнув його крик розпачу, що за пару секунд перервався глухим звуком падіння.
Коли Олекса включив більш потужний ліхтарик айфона і спрямував промінь униз, то побачив його власника. Той лежав біля самого берега, на купі каміння, розкинувши руки в різні боки, і через отвір люка широко відкритими, скляними очима намагався просвердлити детектива наскрізь. Жодних ознак присутності життя у тілі бувшого Синдбада-мореплавця і володаря скарбів острова Монте Крісто не було. І все-таки це краще, ніж остаток життя провести в якості сина лейтенанта Шмідта, дивлячись на білий світ через заґратоване вікно тюрми – подумав слідчий.

– Як це сталося? – запитав Олексу колега із прокуратури області, дивлячись униз, де за кілька десятків метрів, у осінніх променях обіднього сонця, його слідчі оглядали місце трагедії.
– Та ось, саме так. Тільки він, на відміну від вас, стояв спиною до моря, а обличчям до мене, – з непідробним сумом у голосі знизав плечима детектив. – Темно було, оступився… – додав він і уже мовчки направився в протилежний бік острова, до причалу.
– А чому вас сюди серед вночі чорти понесли? – долинув голос представника прокуратури, який наздогнав Олексу за хвилину.
– Давно не бачилися. Засиділися за келихом чаю, – знову знизав плечима той. – Потім яхтою похвастатися захотів, а може юність пригадати – це ми разом колись того шедевра будували, – і детектив кивнув головою в сторону п’ятнадцятиметрового, пам’ятника лейтенанту Шмідту, який кожним зі своїх трьох залізобетонних пілонів-вітрил стрімко рвався у небо.
– А телефони небіжчика і електронний ключ від яхти як у тебе опинилися? – уже по дорозі на материк знову поцікавився колега з прокуратури.
– Слідчий – це професія, а я у цьому випадку в першу чергу друг юності і однокашник, – з певними нотками докору в голосі відповів детектив.
– Не зрозумів… – зробив великі очі колега.
– А що ж тут розуміти? – озвучив риторичне запитання Олекса. – Я відразу кинувся униз, аби допомогти чи хоча би пересвідчитися, що така допомога уже не потрібна. А оскільки крил не маю і в інший спосіб літати не вмію, довелося бігти до причалу, аби скористатися єдиними на острові сходами, а потім знову берегом, але в протилежний бік. Діставшись місця падіння і переконавшись, що пульс відсутній, повитягав із кишень загиблого всі речі, які могли постраждати від хвиль, бо якраз посилювався вітер, – детально описав події після падіння він.
– Гаразд, завтра зранку зайди до мене. Сам розумієш, потрібно оформити протокол допиту. Поки що цю справу ми беремо до свого провадження, – невдоволено пробурчав колега.
– Так може і справу по замаху у мене заберете?
– А це тут до чого?
– Формально то теж ваша підслідність… – не став далі заглиблюватися в деталі детектив.
– Робити нам більше нічого! Самі порушували – самі і закінчуйте, – махнув рукою той на прощання.

Коли Олекса уже сідав до салону свого авто, аби їхати додому, до нього підійшла Валерія. На вигляд вона була майже спокійна. Напевне за ці кілька годин після його телефонного дзвінка, вона в достатній мірі змогла опанувати собою.
– Ти так і поїдеш, не попрощавшись зі мною?
– Вибач, я не був упевнений, що ти захочеш мене бачити.
– Як це сталося? – поставила наступне запитання вона.
– Якщо по формі – оступився під час розмови. Ти ж його знала краще за мене. Він же завжди був емоційним…
– А якщо по суті? – не вгавала вдова.
– А якщо по суті – то в житті бувають прикрі випадки, коли і досвідчений мисливець попадає в пастку, поставлену ним же – тихо промовив Олекса і рішуче сів за руль, аби перервати цю нелегку для обох розмову.

Наступного дня, з самого ранку, детектив поїхав прямо до обласної прокуратури. Треба відразу покінчити з цією неприємною процедурою, – вирішив він за сніданком. – Все одно це доведеться робити – він єдиний очевидець загибелі Юлія. Тим паче, будь-яка затяжка часу з його боку тільки посилюватиме підозри і даватиме привід для різного роду інсинуацій на цьому підґрунті.
Начальник слідчого управління прокуратури області проводив допит сам. Олекса коротко розповів про події останніх днів, нічого не приховуючи, за виключенням подорожі до підземелля. Промовчав він і про те, що залишив у себе ключі від входу до лабіринту Мінотавра та його потаємний телефон, що став останньою ланкою у ланцюгу невипадкових випадковостей. На пласкі намагання колеги поставити його в скрутне становище різного роду провокативними запитаннями, які той любив патетично називати філігранною роботою професіонала, Олекса реагував спокійно, а щодо кількох відвертих провокацій – зробив вигляд, що не зрозумів. Так буде легше для всіх, – подумав про себе.
Повернувшись після допиту із обласної прокуратури, Олекса побачив у себе на робочому столі уже роздрукований на папері екземпляр звіту експерта-криміналіста. Ознайомившись з його змістом, він викликав заступника і попросив того зібрати особовий склад слідчого відділу для наради на кінець робочого дня, а також принести йому десяток аркушів чистого паперу.
– Ви ж ручку використовуєте лише віз та підписів! – здивувався той. Чи може вирішили почати мемуари писати? Так би мовити повернутися до класичного стилю, – з’їхав на жарт Мирослав.
– Та що вийде, – якось невизначено відповів полковник і, забравши папір, попросив до наради його не турбувати.
Після цього він відключив телефони і, оскільки секретарка ще не повернулася з відпустки, замкнув на ключ вхідні двері. Йому треба було підбити певні підсумки, серйозно подумати і все ретельно зважити.
Через кілька годин роздумів, які промайнули майже непомітно, Олекса закрив подарованого колективом відділу йому на ювілей «Паркера» і поклавши ручку на її звичне серед іншого канцелярського приладдя місце. Табло годинника показувало, що до наради залишалося менше тридцяти хвилин.
Відкривши електронну скриньку, він побачив листа від Миколи і тут же відкрив його. Надіслана інформація повністю узгоджувалася з результатами роботи лейтенанта Листоноші, а також із інформацією, що містилася в пам’яті «невідомого» телефона, який так несподівано залишив йому наостанок студентський товариш. Все зійшлося в одній точці, – якось невизначено подумав Олекса, ніби в чомусь себе переконуючи, і його погляд ковзнув по списаному до половини аркушу паперу. Через кілька секунд вкотре за день завила сирена повітряної тривоги, нагадуючи про суворі реалії такого непередбачуваного життя.

Нарада тривала недовго. Полковник Кондус підбив підсумки двомісячного розслідування справи, повідомивши про події останніх вихідних і попросивши свого заступника підготувати проект постанови про звернення до суду з поданням про її закриття в зв’язку зі смертю підозрюваного в організації замаху на вбивство Бізнесмена.
– Злочин розкрито і, здавалося б, є всі підстави радіти, але чомусь у мене не виникає такого повноцінного відчуття. І не тільки тому, що загиблий був нашим колегою і моїм однокурсником, неспішно продовжував він. – Хочу подякувати всім вам і кожному особисто за спільну плідну працю. Можливо я інколи формально був занадто жорстким у своїх рішеннях. Прошу пробачити це мені. Але тільки за форму, – додав начальник слідчого відділу обласної поліції і замовк.
Всі присутні ніби заклякли на місцях і мовчки дивилися на свого шефа. Пройшла майже хвилина, поки погляд Олекси не упав на аркуш паперу, що лежав перед ним на столі і він не усвідомив, у чому причина такої тиші.
– Вибачте, зовсім забув, – продовжив він, взявши до рук стандартний шматок паперу. – Сьогодні я прийняв рішення про вихід у відставку. Ось відповідний рапорт, – завершив детектив і все потонуло в шумі і емоціях його колег…

Наступного ранку Олекса зайшов до приймальні начальника обласного управління поліції. Почувши від секретаря, що «генерал» буде тільки після обіду, він полегшено зітхнув. Залишивши в канцелярії рапорт про свою відставку, детектив завернув до найближчого магазину, прихопив пляшку найкращого коньяку та дещо із закуски, після чого весело попрямував до експертів.
– Васильовичу, твій Листоноша сьогодні працює? – запитав у завідуючого відділом замість привітання.
– Працює, – буркнув невдоволено той.
– То клич його сюди, я могорич приніс, буду «виставлятися», – посміхнувся Олекса.
– По-перше, поглянь на годинника – з початку робочого дня не минуло і години, – серйозно відреагував старий друзяка. – По-друге, працювати – це ще не означає бути присутнім на робочому місці! – вже зовсім серйозно продовжував він. – А головне, скажи мені, пане полковнику, ти що – зовсім з глузду з’їхав?
– Уже донесли? – знову посміхнувся Олекса.
– Переконаний, що цю новину все обласне управління буде обговорювати не один тиждень, навіть після наказу! Яка муха тебе укусила?
– Давай вийдемо на годинку, вип’ємо десь кави, спокійно поговоримо, – на саме вухо прошепотів Олекса. – І Листоношу прихопи, – уже голосніше додав він.
– Він на виїзді, буде тільки надвечір, – буркнув завідувач відділу, одягаючи куртку.
– Що, разом з «генералом»? – вихопилось у детектива скоріш у вигляді жарту.
– А тобі звідки відомо, що начальник управління його терміново викликав до себе?
– Звідки і тобі про мій рапорт, – спробував було всерйоз віджартуватися уже на сходах Олекса.
– Ох уже ці секретарки-вертихвістки!. Вік би їх не хотів знати, якби в побуті не були потрібні – махнув рукою Ярослав Васильович. – Щось там із сигналізацією. Вночі вацапи у підстанцію ракетою попали. Десь замкнуло. Весь район залишився без світла, – скрушно додав він.
Знайшовши невелику, затишну кав’ярню, друзі забилися в дальній кут. За бесідою не помітили, як випили каву і потихеньку продовжили розбавляти її чистим коньяком.
– Так про що ти, пане полковнику майже у відставці, хотів зі мною поговорити? – не без іронії запитав діючий експерт.
– Я хотів тобі, чинному пану майорові, зробити пропозицію, – сказав серйозно Олекса і вони надовго заглибилися у обговорення деталей.
– Гаразд, я сам подумаю і з лейтенантом поговорю. Здається мені, що він не тільки метиковитий, але і порядний хлопець, – промовив Ярослав Васильович на прощання.

Замість епілогу

Не пройшло і року від тієї зустрічі, як у одній із країн, що колись мали необережність входити до складу учасників так званого Варшавського договору, відкрилася нова фабрика по виробництву легких літальних апаратів. Велика частина потужностей фабрики була спрямована на виробництво різного роду дитячих забавок, які в народі уже третій рік вацапсько-української війни називали просто дронами.
Власником фабрики був вихідець зі Східної Європи на ім’я Син Бада Монті Христов, що мав громадянство чи то Болгарії, чи то Боснії. Посаду комерційного директора обіймав небагатослівний чолов’яга середнього віку на ім’я Микола. Виробництво очолював немолодий, але статечний, чоловік, якого всі називали Ярославом Васильовичем, а технологічними розробками займався керівник лабораторії – Ігор Іванович Листоноша. Подейкували, що за перший рік роботи фабрики до України, в якості гуманітарної допомоги, надійшла не менше сотні тисяч пташок різних модифікацій, а на наступний рік планувалося подвоїти їх виробництво.
– За чергову партію наших крилатих електронних воїнів, яка збереже життя багатьом нашим захисникам! – підняв келих із шампанським молодий чоловік, одягнутий у мілітарному стилі.
– А нам своє робить. За перемогу! – підтримав його статечний чолов’яга у масивних рогових окулярах.
– Бо хто, якщо не ми?! За нашу перемогу! – доєднався до гурту підтягнутий чоловік спортивної статури з офіцерською виправкою.
Дзвін кришталю трьох келихів злився із останнім ударом новорічних курантів і озвався луною в одній із квартир Південної Пальміри, де за святковим столом знову разом зустрічали Новий рік Микола і Софія.

06.11-15.12.2023


Рецензии