Краще рано, аби не було пiзно!

(і знову про мову)

Пишу з дитинства з різною інтенсивністю. На перше місце для мене письмо вийшло тільки з виходом у відставку. До цього за пальму першості сперечалися водіння мото-автотехніки і юриспруденція.
Активно пишу дев’ятий рік. Починав з поезії, в т.ч. дитячої, поступово підключилася проза. Спочатку малі форми, есе і новели, зараз справа дійшла до повістей і романів. Якщо широку гаму смаку процесу створення прозових форм, особливо великих, я тільки починаю пізнавати (вважаю цей процес нескінченним у будь-якій сфері людської активності) і відчувати, то у всьому іншому оточення вважає мене професіоналом (дякую за правду) і я підтримую таку точку зору.
Публіцистика чи аналітика, на будь-які теми, мене ніколи не приваблювала, хоча за останні кілька років певні обставини, особливо політичного характеру, примушували мене публічно висловлювати свої думки, оформлюючи їх відповідним чином.
Люблю музику, хорошу музику. Останнім часом лише слухати, зокрема, пісні, особливо українські, і не тільки народні. Сьогодні з самого ранку суміш цих факторів несподівано порушила всі мої плани щодо продовження редагування повісті на кримінальну тематику (це перша спроба поєднати свою основну професію із останнім уподобанням) і спонукала спробувати викласти, так би мовити на папір, свої роздуми стосовно міксу, в сенсі поєднання, української поезії і музики, а саме пісенної творчості, на конкретному прикладі.
До цієї несподіванки мене підштовхнула звичка слухати музику під час активності побутового характеру, як то приготування їжі, прибирання житла, фізичних вправ тощо. Мова піде лише про тексти двох пісень (і тільки з позиції літератора), які мені подобаються і які я неодноразово слухав раніше, але мабуть недостатньо уважно, в якості фону для роздумів на інші теми. Це «Я відчуваю тебе» у прекрасному виконанні чарівної Оксани Мухи спільно з керівником і солістом гурту «Kozak System» Іваном Леньо та «Так мало тут тебе» у не гіршому виконанні гурту «Друга Ріка».
Не ставлю перед собою за мету в цьому есеї (кому не подобається, читайте статті, дописі, роздумах і т.п., на ваш розсуд) аналізувати тексти повністю, а тим більше мелодії, як і само виконання (якби не подобалося – не слухав би). Хочу зупинитися лише на двох моментах із текстів цих пісень, які присвячені вічній темі – темі кохання. У мене в цьому немає жодних сумнівів. У поезії такі твори прийнято відносити до категорії «Інтимна лірика».
Не знаю, хто автори цих, так би мовити злегка римованих, текстів і не ставив перед собою мету з’ясувати це питання (кожен легко може те зробити самостійно), але мова тут навіть не про це. Мене зацікавив їх зміст, тобто той словесний «наповнювач», який додали (поклали, загорнули) у гарну музику і таке ж виконання.
Незважаючи на те, що у першій пісні мою увагу «привернули» лише два останні рядки приспіву, гадаю, варто процитувати його весь:
Я відчуваю тебе!..
Зачекай мене!..
Хоч уві сні поцілую
Твої очі!..
Я відчуваю тебе!..
Зачекай мене!..
Тільки для тебе існую
Я щоночі!.
Лише на другому повторі приспіву я зрозумів, що викликало у мене на рівні підсвідомості якесь відчуття дисонансу. Це була фраза «Тільки для тебе існую я щоночі!.» А якщо вже зовсім конкретно, то одне слово «щоночі» в цьому контексті. Само по собі звичайне слово, навіть в інтимній ліриці не несе яскраво вираженого так би мовити крамольного навантаження. Зрозуміло, що плотські втіхи – це інша сторона медалі природнього процесу існування людства. Хоча, один Господь-Бог знає, що нас чекає в майбутньому і в цьому плані теж…
Але ж виникає, принаймні у мене, підставне питання: «Чому лише щоночі?» Якщо таке велике і світле почуття, а я переконаний, що автор слів саме це мав на увазі, то чому лише ночами? Виходить, що удень герой чи героїня твору існує («відчуває») не тільки для коханої чи коханого, в т.ч. і в тому самому сенсі, в сенсі інтимної лірики? А це вже дещо дисонує із задекларованими принципами суспільної моралі… Чи не так?
Та я б і не ставив питання «ребром», коли б наступною не пролунала пісня «Так мало тут тебе» (з автором тексту та ж ситуація). І якщо в першій я подумки «спіткнувся» на приведеній цитаті лише в кінці приспіву, то уже перші рядки другої прямо різонули по вухах, як це відбувається, принаймні у мене, останні кілька років майже щоденно, коли звучать згадки про українську політику, державну владу і т.п.
Коли у нашу «сиву давнину» ми чули: «Куда уєхал цирк? Он бил єщьо вчєра…» у виконанні тоді ще нікому невідомої співачки, яка потім отримала титул Примадонни, то всі розуміли характер і спрямування цих революційних для тих часів алегорій. Але ж у нашому прикладі мова йде про лірику кохання і її різновид – інтимну лірику!.
Судіть самі (мовою оригіналу):
«Я, міг бути твоїм клоуном
Могла б і ти...
Я, міг бути твоїм клоном
Бо такий, як ти...
А дай, тобою все відчути,
Чути назавжди.
Я беру тебе з собою
Бо не плаче дощ, не гріє небо!

Приспів:
Так мало тут тебе,
Так мало тут тебе,
Мені так мало тут тебе.
Так мало тут тебе,
Так мало тут тебе,
Так мало тут тебе..
Мені так мало тут тебе.

З ким, без тебе можу
Бути тільки я, і як ?
День, без тебе може бути,
Ніч без тебе- жах.
Ото тобою все відчути,
Як в останній раз...
Я, візьму тебе з собою
Бо не сходять з неба
Ні сонце, ні зорі.»
Чи я чогось уже не розумію і кохання клоунів (чи клонів) не має нічого спільного з почуттями людей інших професій. Чи тут йдеться про добре замасковану міну сповільненої дії, закладену вочевидь нашими недоброзичливцями? Так-так, я натякаю саме на нашого «старшого брата» і божевільного сусіда, оскільки за останні кілька років термін «клоун» у переважної більшості населення нашої країни (на мою особисту думку, а судячи зі всього в найближчі часи і ближнього, а може і дальнього закордоння) асоціюється переважно з однією особою (хай вибачають мені інші клоуни, особливо випускники учбових закладів естрадно-циркового спрямування)!
Я вже детально не зупиняюсь на безсистемному (майже хаотичному) наборі слів, особливо у другому куплеті:
«А дай, тобою все відчути» – можливо на сьогодні, у наші скрутні часи війни, це шлях до подолання нестачі міношукачів та іншого спецобладнання для розмінування спаплюжених орками територій;
«Бо не плаче дощ, не гріє небо!» – тобто, якби було навпаки, то не було б потреби брати кохану (коханого) з собою, але ж до того, ці два образи самі по собі є взаємовиключними (якщо йде дощ, то про яке тепло там може бути мова, і це при тому, що джерело тепла природньо асоціюється з сонцем, а небо – то синь, безмежжя, вишина, глибина і т.п., ну, хіба що потрапляючи з темного підземелля на білий світ, людина з багатою уявою може десь там відчути певне тепло неба, навіть щільно затягнутого хмарами);
«Бо не сходять з неба ні сонце, ні зорі», хоча сонце і зорі, зазвичай, сходять на небо, а «з неба» – падають (заходять, ховаються, полишають, сиплються і т.п.);
і нарешті приспів, вісім рядків якого складаються практично із чотирьох слів «так мало тут тебе», як це трапляється останнім часом досить часто (мабуть через вельми багатий словарний запас і неабиякий хист авторів таких текстів), що нагадує ситуацію зі старим бабусиним патефоном, зі схожою на нього древньою платівкою, по якій одним-єдиним колом ковзає така ж «заюзана» голка звукознімача…
Можливо б ця ситуація не підштовхнула мене сьогодні взятися за перо і не витратити стільки часу на матеріалізацію своїх думок, якби я не мав свого яскравого аналогічного досвіду. Зокрема, знаю особисто двох прекрасних жінок і фахівців своєї справи. Одна з них співачка, інша – композиторка. З останньою кілька років тому навіть випала честь співпрацювати, наслідком чого стало з десяток досить непоганих пісень, в т.ч. для дітей.
Загальновідомо, що спеціалізація веде до підвищення якості виробу, економії часу на його виробництво та зменшення затрат матеріального і морального характеру. В той же час універсалізація в будь-якій сфері людської діяльності на загал, в тій чи іншій мірі, знижує ці показники. Ну, принаймні, не підвищує їх.
Навіть в народі, наприклад, існує вислів на кшталт: «На всі руки майстер». Та, як би там не було, а підняти майстерність обох рук (чи ніг) на один рівень (вишину) дуже проблематично, а я переконаний – неможливо. Для скептиків запропоную тест – наведіть мені, будь ласка, ім’я чемпіона світу зі спортивної стрільби з пістолета, лука чи іншого виду зброї, який би виборював це звання у різні часи, стріляючи почергово обома руками по черзі. Чи стрибунів у висоту, довжину, з жердиною, які б завоювали відповідні найвищі титули на спортивних форумах, відштовхуючись у різні часи різними ногами.
Таке «тестування» можна продовжувати досить довго, якщо не безкінечно, і його результати будуть не на користь універсалізації. Достатньо порівняти досягнення різного роду багатоборців з аналогічними результатами чемпіонів у відповідних видах спорту окремо. Я не пам’ятаю випадків у світовій практиці, аби досягнення «багатоверстатників» хоча наближалися до кращих результатів «вузьких спеціалістів».
Але творчі люди, на те вони і творчі, з часом досягають таких професійних висот, коли у них з’являється впевненість, що їм до снаги усе. Тоді поети починають писати музику на свої вірші, композитори – тексти на свої мелодії, а прозаїки по своїм творам – ставити спектаклі і знімати кіно… До того ж, найзатятіші з них такі твори ще і виконують самостійно, не рідко акомпануючи собі на музичних інструментах, чи знімаються (грають) в якості акторів (буває навіть у головних ролях).
Гадаю, що якість таких творів мистецтва усім добре відома. Вона зрідні творам літератури чи кіно, створених одними і тими ж творцями, назви який відрізняються від попередніх лише відповідними порядковими номерами. Відмінність їх лише в одному, якщо кожен наступний номер такого витвору збільшується, то якість, як правило, падає.
Особливо «яскраво» це проявляється тоді, коли талановитий композитор, співак, музикант тощо, не має елементарних знань в області філології (інколи навіть на рівні середньої школи) пише тексти до своїх (чи не завжди) музичних творів і самостійно несе їх в маси. При цьому такий «піонер» щиро (а може тільки зовні) переконаний, що робить добру справу, активно просуваючи те, що він вважає українською мовою, використовуючи в якості аргументів (доказів) десятки дипломів і грамот переможця і призера різного роду «міжнародних» і регіональних конкурсів і фестивалів. Тим паче, що надрукувати таких «документів» з відповідними печатками і штампами – нині не складає практично жодних проблем.
Часто, знайомлячись у відповідному форматі з такого роду творами, ловиш себе на думці, що автори текстів наповнили його не лише банальним суржиком (ідентифікація якого в нинішній час інтернету і засилля відповідних ґаджетів не потребує великої праці і хисту), але багатьох використаних слів в українській мові взагалі не існує. Просто береться іншомовне слово (в переважній більшості московське, саме так, бо Русь і Росія – то вкрадене у нас московським улусом, як іще багато чого, але то вже інша тема) і штучно стилізується на український манер. Тобто, в нашому випадку, такий процес засмічення української мови несе для українського суспільства, на моє переконання, більше шкоди ніж показові намагання її популяризації.
Що ж робити? Аби предметно відповісти на це вічне запитання, мабуть знову потрібно згадати про мудрість того народу, який нинішня так звана еліта як лише і не називає: і «нарідом», і «насєлєнієм», і «бидломасою»… Гадаю, що буде цілком доста тандему двох поговірок: «І швець, і кравець, і на дудці гравець!» та «У семи няньок – дитя без ока».
А як на мене, то рано чи пізно, але суспільство має зрозуміти, що його майбутнє – за професіоналами! Професіоналами у всіх сферах людської діяльності! І наостанок – краще рано, аби не було пізно!
23.11.2023, СВ-СБ,Б


Рецензии