Мурка

-Стьопа, знаєш, мала наша почала красти!

-Ти, що, Танасю?!

- Так, ковбасу з льоху таскає.

-О - оо…То,  вже треба наказувати, треба.

-То, це вона не собі, - ні кусочка сама не з’їла, я прослідила.

-А, кому краде?

-Киці малій - котятку!

-А, то не треба наказувати, нє,- то не треба! -Танасю, зачини-но льох на замок, бо ці тхіриська малі всю ковбасу Великодневу повиносять, не буде, що й на стіл поставить. От маю тхіриська!

( Дід Стефан та бабуня Афанасія (Танася), село Воробіівка

Вересень 1983р.)

 

  Як же ж це нудно, вдягатись,збиратись, збиратись,- пів дня чепуритись, щоб піти до родичів в Уланів. Хто там на кого дивиться, там своїх таких дітиськів хватає. Але нічого не зробиш – треба. Дякувати Богу погода славна - бабине літо. В сонячні макітрі, повітря вариться та булькотить бараболиння,  Терпкі метелики – яблук, винограду, грушок, сливок сідають на носа одним за одним так що й не знати, який кращий, і кого б це  зловити. Всі заклопотані, горить робота. Горить батва, сухе листя, стерня, в руках яблуко , і головне,- горять  оченята людей промінням особистості.  Духмяно. Навіть заплющивши очі,  можна з легкістю на запах знайти свій рідний кут.  Вересневі перегони. Кожна городина намагається, як найшвидше зібрати врожаї та викопати бульбу, все добренько владнати. Саме в цей час зібрались онучка Наталя та бабуня Танася «на Вланів» - помешкання міського типу, по дорозі зайти б до дідової рідні. Дорога довга – приблизно п’ять кілометрів. Доки пришли, доки скупилися, аж потім прийшли до бабуні Зосі та дядька Євгена.  Все б нічого, але ж нема з ким дитині погратися. Дорослі розмови серйозні та нецікаві. Втулили грушу малі, щоб не йорзала на стільці. Тут дядько зацікавив:

-В нас кицька народила дванадцять котяток, Наталя, візьміть хоча б одненьке.

В малоі затряслись руки, грушка випала:

-Бабуня, ріднесенька, давай візьмемо котятко, одне всього.

Дядько:

-Чого це  одне, йому скучно буде, бери зо три.

Бабуня Афанасія:

-«Штири»…Женю, ти хочеш, дивлюсь, щоб нас дід вигнав, то ми до тебе маємо прийти з цими котами назад, ще й на ніч.

            -То хоть одного, тьотю візміть, тож дядько Стьопа мишей сам ловити навчитись, чи як?

-Ой, Женя, мовчи я тебе прошу.

Мала розплакалась.

Бабуня Афанасія:

Де там ті коти, вибирай, та тільки котятко - хлопчика, уважно дивися.
Принесли дванадцять котяток. Сірі, кумедні  вони котилися по дворі, як клубки з шерстяними нитками.

Наталка піднімала кожне котенятко, та цілувала в носик:

-Які ж вони славні!

Потім з годину всі шукали хлопчика, до такої важливої справи залучили навіть старого сусіда. «Фух». Знайшли хлопчика з другорядними половими ознаками. Дядько Євген настояв, що «яйці є, крапка». Цілу дорогу мала несла кота, щоб не втік, добре тримала - за горло. Періодично бабуня кричала, щоб обережніше, бо вдушиш кота, а вона за другим не піде,- тай так, ще не ясно, як дід відреагує, бо дідо не любить котів. Прийшли додому. Дали котові молоко, та воно їло. Наталя гладила його та муркала та мнявкала сама коло нього. На порозі з’явився дєд:

-Танасю, нащо це  ви кицю приперли?

-Сьопа,це кіт- він, котик, ти що не бачиш?

-Хто сказав?

-Женя. Там яйці,- як має бути.  Відчепися,  ми годину шукали всім Влановом, там багато цих  котів,- це хлопчик.

Дід Стефан обережно взяв котятко:

-Бабця, ти в селі виросла, чи в городі- на балконі? –Це киця.

-Ой, лишенько, я вже бачу, Стьопа!

Наталка підбігла  і, як заверещить:

-Віддай, це маленька киця - Мурка, ти що не бачиш, - віддай, бо вдушиш, я не піду вже за другим.

Прожила Мурка в цій родині зо п’ятнадцять рочків, жила до самої смерті.  Мишей ловила, криси, кротів, навіть сусідам ловила -  сама любіма дідова киця. З нею стільки було пригод, стільки теплих вражень.  Ось цьогорічне…

 
--
Ия Ильянова