Из жизни классиков. Павло Тичина

О пане Павле,  о пане Павле!
Яке то вино ваших віршів славне!
Яке то вино настояне, дике!
Як небо – безкрає, як Всесвіт – велике!
В очах Ваших віршів, як море бездонних,
Я тону, я тону, мій вогнепоклонник!
У храмі твоєї п’янкої завії
Залишу я всі свої плани і мрії.
Ти музику твориш, святий беззаконник!
Мій сонцецілований вогнепоклонник!
Тут крапельки нот на осонні катрена
Палітру снують твого феномена!
І тільки сірість, і тільки банальність
Остудить і судить твою геніальність!
Його не будіть, говоріть пошепки.
Наше сум’яття – постійні пошуки!
Наше падіння, насправді, - то злети!
Ми завжди тримаємо хвіст пістолетом!
З тобою на небі, у морі, на суші…
О, як же зріднилися наші душі!
О, нам і у пеклі з тобою – царство!
Тільки би музика, тільки б малярство.
Ми розквітаєм і в щасті, і в горі, -
Тільки б співати в церковному хорі.
Розхристаних душ наших дереворити –
Тільки б співати, тільки б творити!
Ми падаєм в пекло, вогнем причащаємся!
Як часто, як часто з тобою стрічаємся!
Кивни, посміхнись, хоча б в інтернеті,
Зіграй на «Сонячному кларнеті»!
Ми, як вітри з тобою, завійники,-
Непередбачені актори і мрійники.
Збираємо рими у травах, як ґудзики,
Слухаєм ритми космічної музики.
І тільки один зламався би міст-
Ти боягуз і конформіст…
Я знаю, які то болючі сльози,
Я знаю, які то метаморфози,
Я знаю, який то пекельний квест,
Коли себе прибиваєш на хрест,
Коли налигач обов’язку зв’язує,
І Муза співати мерця зобов’язує!
Ти віриш лиш ангелу-охоронцю…
І з мертвих встаєш, й посміхаєшся сонцю!