Дiдове

-Я вже закінчив, зараз вже ідемо  додому, але маю ще до коней сходить.

-Дєда- це аж на Зарічку аж-аж,  нєє-нє, я не піду, в мене ножки ж болять, болять, а це далеко так,- не піду.

Дід прищуривсь:

-А, - то й не треба, я хотів показати тобі одне місце, але воно страшне, то дітям не гоже  таке от - показувати, - то страшне…

А, а що це там?
Та то,- цей…та, не руш!
Ну, дєда, що там за місце, - ну, що там?
-Там дерево є, - страшне таке, на ньому, кажуть багато людей повішалось…

-Як, це, і…і…дерево – страшне, і…то, пішли подивимось.

-«Зараз»,- нікуди не підемо, дітям не можна на таке дивитись, я вже пожалів, що тобі оце ляпнув.

-Дєдушка, ну пожалуй -ста, ну, как єто, будь ласка, а, а я тобі гичку понесу, - мала схопилась за мішок з гичкою та почала його розхитувати.

-Та, йди, вже, скиглота мала, бо розсипиш.  Ідемо, але щоб не скиглила мені по дорозі, бо я тебе не понесу.

-Добре, так, так,  - і-д-е-м-о…

                (Дід Стефан та онучка Наталочка,

                Село Воробіївка, липень 1983 рік)

 

Святе літечко. В серці стільки любові та радості,- стільки, що навіть той полин  втрачає гіркоту під блиском лагідних дідових очей синіх – синіх, як оце волошкове поле. Ковила піднімала скелю квітучих трав, та несла іі в чистий простір липневого неба. Наталка задрала голову та рахувала хмарки, їх з кожною хвилиною ставало більше і більше.

-Ти трохи на землю дивися, бо капці погубиш, як вчора.

-Нє, то -то ж в кукурудзі було, я налякалась просто, та бігла.

-Чого ти тиняєшся по кукурудзяному полю?

-Ляльки рвали.

-Рви з краєчку.

-Там не такі славні ляльки, дєдушка. Бабуся казала, що це мене блуд узяв, так буває, молитись треба, так ось -  Во Ім’ я Отця, Сина, і Святого Духа! Амінь. Зразу відпускає.

-Молодець,- дід Стефан схвалено погладив по голові.

Там, в середині ниви авжеж кращі ляльки, коси славні, кукурудза файна - авжеж. Ти, бачиш,щось зривається на дощ?

Небо поступово накривало сивим простирадлом. На широкі греблі величезні хмари почали гриміти, мов залізні кайдани. Ціпок блискавки вогняною змійкою швидко рухався по небі. Баклажанове небо грізно  трясло своїми густими, довгими патлами. Вітер скалив зуби.  Ставок заворушився, і хвилюючись, запинаючись намагався щось розповісти. Щось він говоре!

-Дєда, а що став хоче щось сказати, ти чуєш?

-То-є так! Він говоре по війну.

- Про яку, там де ти був, з танками?

-І про цю теж?

-А, ще яка була війна?

-Татари тут стояли, коней напували, он скільки насадили татарського зілля.

Навкруги води всюди ріс аір, зелений глянц блискотів тисячами дрібних шабель.

-А, нащо вони його посадили?,- здивувалася дівчина, зриваючи одну з шаблюк.

- Боялись, що їх потруять, татарське зілля очищає воду. Самі людей труїли, вбивали, рубали сїм’ями, геть вирубували.

Дівчинка швидко викинула траву у воду.

Нарешті.  На високому пагорбі на фоні грози чорніла суха верба. Вона, виглядала як обгризений скелет риби, обліплений грачами та другими птахами. Побачивши людей, птахи чорними  буквами розлітались навколо.  Між ними на сливовому небі ковзали туди сюди блискавичні вужі.

- Яке ж воно страшнюче це дерево - худе, без листя, сухе,- його напевно черв ‘яки піджерли, так, дєда? Тут ще й люди висіли? По -мер-  ли?

-Так.

- Яке ж воно гидозне це дерево. Пішли вже звідси скоріш до коней,  дєдушка.

-Я ж казав, страшне!

Попрацювавши на конефермі Наталя та дід Стефан прийшли додому аж під вечір. Дитина з ходу:

-Бабуня - баб ушка, що я бачила, дерево страшне дуже. На ньому стільки людей повішалось, страхи. Дерево таке на пагорбі.

Бабуня:

-Яке дерево, хто вішається, хто це тобі намолов таке? Дід знов? Стьопа, ти що таке говориш, хто там коли вішався? Дитині таке молоти, як з гарячки! Нє, це неправда, це просто сухе дерево, всохло дерево. Ніхто там не висів. От, подумай, ти доросла, дерево сухе, гиляка, та як людину витримає? Вломиться, сухе гілля!

-Бабушка, але воно таке, ну таке? Дєєєєда, це ти мені набрехав про дерево? Мені?

Дід обіймаючи онуку:

-Ти ж його сама бачила це місце, дерево це?!

-Аа…

За столом Наталя завмерла з ложкою борщу. Бабуня Афанасія:

-Наталю, що?

-Бабушка, а чого, чого оце взрослі не спилять це дерево страшне?

-Ооой…, ну а на чому ж мають вішатись!

Авторитет діда Стефана взяв уверх. А, й справді, таке страшне дерево, чого його не спилять.

-Бабуня, а прислів’ я- «Влюбився, як чорт в суху вербу»,- це про це дерево?

-О, нє -нє, ці побрехеньки  не до мене, - це до діда!

Дід:

-Йди сюди, сідай, шпаненятко, зараз я тобі роз’ясню…

Л’ ється   дєдов усміхнений голос, л’ ється дощ за вікном крізь роки.  Якби зараз Наталі дорослій вже сказали  - «піди до діда Стефана за роз ясеням», - вона б йшла, йшла, йшла- кілометри, йшла б через усе своє життя.

 

 

 

 

 

 

 

 
-
Ия Ильянова