примарa

Колись ти щє повернешся сюди,
до мiста, де торішніми дощами
змивалися поквапливо сліди
із листям з камінцями аж до ями.
Точніше - котловану, саме там,
де більше не потрібні ми з тобою,
де місця не знаходиться листам -
колишнє місце нашого двобою
з невтіхами підземного життя -
вологістю та сірими шурами...
Повернешся... Тебе покличу я,
та відповіддю буде подих з рами,
моя кохана... Вимочив до п'ят
цей дощ мене та знищене подвір'я.
Невже сьогодні саме листопад?
Дивлюся у віконце і не вірю,
що ти не тут, а десь у далині -
смугастий кіт муркоче на колінах,
що спогади зосталися мені,
що порпаюсь у купі діл хвилинних,
а часу на важливе вже нема.
До церкви не встигаю, пробачай-но...
Чекаю знов, попереду зима,
безсоння наодинці та мовчання.
Паперу аркуш, довгі вечори,
з минулого примари серед ночі.
Беззсоння. Дощ. Прийди, поговори,
скажи мені насправді прямо в очі -
ти скучила за мною? Так чи ні?
У цьому листопаді все інакше -
горять листи та листя у вогні,
а з ними щє горить минуле наше.
І ти стоїш, милуючись дощем,
примарою, яка все тихше, тонше...
Мій Господи, який це лютий щем,
яка це туга, Господи мій боже.