Николай Зеров. В степи

Равнина, степь, простор. Зелёный ряд могил.
Мечтательная даль, что мглою синих крыл
Чарует и зовёт в мир эллинских колоний.
В туманной глубине темнеют крошки кони,
И скифы-пахари, кибитки и возы.
Курлыканье среди небесной бирюзы.
И ветер жаркий с моря буйно  налетает...

Но как же здесь, в степи, душа моя скучает!
И жаворонков звон мне в душу не запал.
С какой бы радостью я это променял
На синь лиманов, речь портовую живую
И на брусчатку Херсонеса вековую!


Оригинал

В степу

Високий, рівний степ. Зелений ряд могил.
І мрійна далечінь, що млою синіх крил
Чарує і зове до еллінських колоній.
Ген-ген на обрії сильвети темних коней,
Намети і вози, і Скити орачі.
Із вирію летять, курличучи, ключі;
А з моря вітер дме гарячий, нетерпливий.
Але по що мені ті вітрові пориви
І жайворонків спів, і проростання трав?

З якою б радістю я все те проміняв
На гомін пристані, лиманів синє плесо,
На брук і вулиці старого Херсонесу!