Максим Рыльский. Трепещет сокол в небе отсырелом..

***

Трепещет сокол в небе отсырелом,
В груди лелея сладкую мечту –
Упасть в зелёной тени густоту
Натруженным и наболевшим телом.

Дома сравню со складами в порту,
Слова людей с размахом их несмелым...
Дай, сердце, волю крыльям занемелым,
Затрепещи и взвейся в высоту!

И заповедь сердечного стучанья:
Ты листик лишь на древе мирозданья,
Ты лишь частица, линия одна!

Сумей расслышать, как проходят соки
Сквозь ветви, корни, через ствол высокий,
Познай, какая в целом глубина!


Оригинал

***

Тріпоче сокіл, сріблом потемнілим
Знімаючись у вогку височінь, –
І любо впасти на зелену тінь
Натрудженим і наболілим тілом.

Доми, давно порівняні до скринь,
Людські слова з їх розмахом несмілим…
Дай, серце, волю нетерплячим крилам,
Затріпочи, розвійся і полинь!

А серце так: ти ж той листок єдиний
На гілці всеземної деревини,
Ти ж тільки частка, лінія одна!

Зумій же чуть, як переходять соки
Крізь дерево плодюче та високе,
Спізнай, яка у цілім глибина!