590. Василь Стус. Озеро Кисегач

Трубят прощально где-то журавли,
костром последним догорает осень,
и окоёма яшмовая просинь
качает шпили гор, как корабли.

Тревожит ветер ветви чёрных сосен,
колышет возле пристани челны,
берёз волнует трепетные сны
и ворошит слежалых туч покосы.

И лунный свет в  непроходимой мгле
на волны серебристой вспышкой лёг.
Окрылье волн - как белое перо!
блеснёт и сразу тает вдалеке.

От звёзд, как от медуз, в воде жабо:
там юрких рыбок золотая стая
в холодном одиночестве играет.
И месяц чистую красу их стережёт.

Прощай, Урал, ты радостной был карой!
Натужно волны в берег бьют и бьют,
как будто поцелуй прощальный шлют,
лишь слышно сердца гулкие удары.

Пусть оттрубили где-то журавли,
пусть трубы утром пропоют тревогу, -
всё ж хорошо на сей земле, ей-богу,
тревожно-хорошо на сей земле.

Сурмлять прощання дальні журавлі,
на пізніх ватрах догоряє осінь,
і обрію зеленувата просинь,
мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,
колише біля пристані човни,
берез хвилює неспокійні сни,
ворушить хмар улежані покоси.

І місячна доріжка у в імлі
лягла сріблястим спалахом на хвилі.
Окрилля хвиль — неначе гуси білі!
проблисне і розтане віддалі.

Та зорі, як медузи, брижать воду:
в'юнкі маленькі рибки золоті
хлюпочуться в холодній самоті.
Пантрує місяць їх цнотливу вроду.

Прощай, Урале, радісна покаро!
Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють,
немов прощальні поцілунки шлють,
лиш чути серця трепетні удари.

Хай відсурмили дальні журавлі,
хай сурми вранці виграють тривогу,—
та хороше на цій землі, їй-богу,
тривожно й хороше на цій землі.
XI. 1961