Про вiршi

 
«Поет, як альбатрос, відважно, без зусилля
ширяє в небесах, в розбурханій імлі,
але невидимі і велетенські крила
у натовпі йому ходити заважають по землі»
- Шарль Бодлер

Зірвавши позолоту з юності,
я бачу там шар п;терті й іржі,
так пишуться всі дурості,
гидоти і вірші.
- П. Скорук

       «Раніше губ, так може бути, народився шепіт» - ось естетика одного з моїх верховних вчителів-попередників Осипа Мандельштама. Поезія настільки природна, самодостатня і необхідна, що народилася перш людини. До його відділення від зграї. Раніше самих ранніх богів. Раніше совісті. А перший вірш з'явився разом з молодим поетом. З приводу і за едиктом його душі - відокремитися, але стати ближче.
      Письменництво - досвід, а не розмови, кров, а не чорнило, покликання, а не членство, прозріння, а не графік. Творчість - інтуїтивна, его - незбагненне, надія - ефемерна, випадок - примхливий, досвід - тяжкий, майбутнє - брехливе, душа - непідзвітна, думка - деспотична, життя - смертне, поезія - молитва.
      Навчитися писати вірші не можна. Як не можна оцінити почуття, яке завжди багатше думки. Вірш - голосна сповідь і сліпуча таємниця, укрита Творцем в глибині внутрішньої кишені грішній творчої душі. Не винайдена, (не дай Боже!), але складена. Так, поет - відлюдник, ясновидець і пророк, складаючий заповіді. А, заодно, - ремісник і торговець, який здає напрокат слова. Так, поетові вірити не можна, - він вкрадливий екзекутор і радісний мізантроп, талановитий єзуїт і романтик-знизу-крантик, геніальний міфоложець і великий провокатор. Але не можна не вірити його віршам. Вони - спочатку - сором, але такий, який, з часом, стане його/вашою гордістю. Вони - гірке одкровення, блаженне блюзнірство, щаслива омана, сороміцька некомфортна істина, - не пізнавши їх, можна повіситися від туги і відчаю.
      «Ніжність існує без причин, як небо і вірші», - співає гурт «ДДТ». (*довідка)  Так і є - у віршів немає причини. Вони народжуються, як відчуття, як збите дихання, асинхронне думці, яка старша і довша цього дихання. Болісно або підспудно, судомами сліз або невагомо, вириваючись з душі, вони падають на папір, немов іскри з багаття, як хвиля цунамі, що зминає бетонний пірс, як неясний вітерець, що ворушить пасмо на скроні і ласкаво лиже щоку.
      Вагомим, яскравим словом можна розтрощити серце і засвітити зірки в очах. Смачним рядком, як жирною солянкою, можна заляпати штани, репутацію, настрій. Точена рима приголомшує, немов окріп, виплеснутий на тім'я. Під натиском віршів тріщать ліфчики, розкисають піджаки, потрясаються душі. Вони - думка, яка морщить розум, і річ, яка змушує мерехтіти уяву. Вони - прірва між світами і міст, що їх з'єднує.
      А ще вірші - доля, захлеснута у тебе на горлі.
         Навіть не висмикнуті з ноосфери, ще не записані, вони живуть. Магія віршів, їх жах - в їх с;мості, свавіллі, байдужості до дифирамбів і непотребі визнання своєї правоти. Цього потребує поет. Особливо щойно закінчивший книгу. Або просто (просто?!) вірш. В черговий раз, відокремившись від зграї, зараз він «набагато старше, ніж був, коли за нього приймався» (І. Бродський) Саме тому він пристрасно жадає звільнитись від тягара болісної альтернативи – «Я або НІКОЛИ!» Бо кожен мерехтливий образ, будь-яка зухвала рима, наївний кучеряво-хлоп'ячий або вимучений слізливо-демісезонний вірш, - є спроба упевнитися у власній наявності.

- «ФІЛОСОФСЬКИЙ ПАРОМ або ВІДГОЛОСКИ ДАЛЕКОГО МАЙБУТНЬОГО» (зі старих блокнотів-записників 1970-2023 р.р.)



* - довідка: лідер рок-гурту "ДДТ" Юрій Шевчук заявив зі сцени, що в Україні гинуть "старі, жінки та діти заради якихось наполеонівських планів чергового нашого Цезаря", і що "Батьківщина – це не дупа президента, яку треба весь час мусолити і цілувати".