про левкас та вагадло
Час квітінню вщухати без меду.
Вже під паром стоїть паровоз,
і на рейках — суга ожеледу.
Як утриматись нам на ногах?
Розгойдало доріжку вагадло.
Я у Вільнюсі, ти у Плютах,
і зобачення майже неладно.
Розпач б'є на мойому чолі,
на твойому — заслона хустини.
Я у хмарах, а ти на землі,
пишно лепом укрита стежина.
Через світ, через ніч, через час
наша зустріч крокує мінливо.
Я фарбую в надію левкас,
ти не віриш в оманливе диво.
Світлина: Деніс Саражин.
Свидетельство о публикации №123091201563