Слово про поета

Казав він «Ай да Пушкін!
Який я - сучий син!»
Пиячив би бездумно
із нянькою, чи, в крайності, один.

Заткнув би пельку він словами,
не втік би він за римою слідком,
не кидався б віршами,
сто років б не писав пером!

Йому була шкідлива Північ
й доведено не раз,
шлях до Сибіру лихобідний,
багатим - на Кавказ.

Із Петербургом розпрощатись
в короткий термін довелось.
Щастило... Адже він, признався,
від смерті був на волосок.

Втім, шлях короткий у поета.
Він - задирака й грубий був.
Свинцева куля з пістолета -
й поет вже хладний труп.

І гостро відчуваючи епоху,
і обганяючи часи сповна,
прожити лиш погано й не потроху
Кому це треба? На хрена?

А чи не краще тільки в банці
із маком дулю там тримать,
топити тугу тільки у стакані,
й нещадно лаяти рассєю, твою мать?

Чому й для чого видаватись,
щоб миру душу оголять?
Чи може, краще відлежатись?
Чи може, варто почекать?

Та жаль, на пушкінські прикмети
все відповідь одна і без суєт:
судьба завжди не для поета!
А Ганібалу чорному навіще це?!