Нехай!

Коли летить, наближуючись... Бах!..
А в тебе просто чергове безсоння,
і знов повітря деренчить і стогне,
і знов прильот, війна... і знов журба.

Стоїш у коридорі: бахне ще?
Літає грізна погань понад містом,
немає ліхтаревого намиста,
тривожишся, щоб не розбили вщент.

І сну як не було, так і нема...
Колись би хтось сказав: хіба б повірив?
А зорі серпня майже неймовірні,
і цвіркуни співають крадькома.

А дні такі звичайні... другий рік:
вола сирена, та спокійно буцім,
переш білизну і сидиш в Фейсбуці.
І страх давно кудись чи щез, чи втік.

А може це здається? Маячня?
До бісовства цього шукаєш рими
і віру колисаєш незбориму:
колись скінчиться світова дурня.
І зійде сонце...

*

Крап-крап, ляп-ляп, сильніше накрапа
по підвіконню, що гучне, мов бубон.
А віття серед неба робить "па",
і навіть листя від усердя губить.

І відмиває дощ весь бруд війни,
Знімає з душ відбитки від прильотів,
І молиш Бога, щоб навіки зник
Отой нестерпний біль страшних нальотів.

Хай грім гримить: не лячно вже, агов!
Той грім небесний не валяє хати.
Хай дощ іде і ллє з небес Любов,
Змиває порох з в'язів волохатих.