Леся Украинка. К товарищу

Вспоминали ль хоть раз вы оба́ мне в тюрьме,
Как я вас вспоминаю, больная?
Как растения гибнут без света во тьме,
Так и мы гибнем, воли не зная.

Ох, и нынче меня в злоключеньи моём
Не один добрый друг утешает:
«Унывать не годится в несчастьи таком,
Ведь другим ещё хуже бывает!»

Но так эти слова и пусты, и скучны,
Пусть порыв утешителя искрен.
Кабы знали те люди, как ночь без луны
Тяжела, день без солнца — убийствен!

Но всех болей больнее, всех тюрем страшней
Лишь одна эта мысль убивает,
Та позорная мысль, что так тешит людей:
«Ведь другим ещё ж хуже бывает!»

В том и боль, что, хотя б мы и черпать могли
Непомерными чашами горе,
Сколько б чаш таких горьких ни выпили мы, —
Всё ж останется целое море.

В том и горе, что, сколько б венков ни плели
Для работников слова и дела,
Сколько б тёрну на них ни рубили враги,
Всё ж останется лес этот целый.

19.01.1897


* Стихотворение посвящено М. В. Кривинюку (1871-1944), товарищу Леси Украинки, украинскому социал-демократу, будущему филологу, переводчику, лексикографу, её будущему свояку (мужу сестры), на тот момент содержавшемуся в Лукьяновской тюрьме в Киеве.





До товариша

Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі,
Як про вас я спогадую, хвора?
Як ростинам бракує життя в вогкій тьмі,
Так обом нам бракує простора.

Ох, тепера мене у недолі моїй
Не один добрий друг потішає:
«Не годиться журитись в пригоді такій,
Адже іншим ще гірше буває!»

Та які се слова і даремні, й нудні,
Хоч порадники щирі й охочі.
Якби знали сі люди, які то сумні
Дні без сонця, без місяця ночі!

Та ще гірше, ніж болі й неволя тісна,
Ся єдиная думка вбиває,
Ся розвага людська і ганебна, й страшна:
«Адже іншим ще гірше буває!»

В тім і жаль, що, хоч би ми черпати могли
Непомірними чашами горе,
Скільки б ми таких кубків гірких не пили, –
Ще зостанеться цілеє море.

В тім і лихо, що, скільки б вінків не плели
Для робітників діла і слова,
Скільки б терну на тії вінки не стяли,
Ще зостанеться ціла діброва.

19.01.1897