Иван Франко. Каменоломы

Я видел чудный сон. Как будто предо мною
Пустыня дикая, и мёртвая, и я,
Прикованный железной цепью пудовою,
Стою под грозною гранитною скалою,
А за мной тысячи таких рабов, как я.

У всех и жизнь, и труд, и горе лоб изрыли,
И огнь любви святый горит у всех в глазах,
И цепи руки всем, как змеи в точь, обвили,
И спины до земли согнули и склонили,
Ибо у всех — один груз страшный на плечах.

У каждого в руках железный тяжкий молот,
И клич могучий нам с горы, как гром, гремит:
«Долбить скалу! Да не остановя́т ни холод,
Ни жар, ни бури вас! Терпеть боль, жажду, голод!
Но ваш священный долг — разбить этот гранит».

И все мы, как один, вверх руки устремили,
И грохот тысяч млат разрезал тишину.
И в тысячи сторон разбрызгалися с пылью
Обломки камня; мы отчаянно долбили
В остервененьи молота́ми об скалу.

Как водопада рёв, как битвы крик кровавый,
Так об гранит гремели братские кирки;
И пядь за пядью мы вгрызались глубже в скалы;
Хоть братьев много посекло и поломало,
Мы шли вперёд, назло всему и вопреки.

И знал то каждый брат: ни славы нам не будет,
Ни памяти людской за нашу кровь и труд,
Что лишь тогда пойдут дорогой нашей люди,
Когда пробьём её, когда проложим грудью,
Когда и наши кости здесь под ней сгниют...

Но славы той народной мы и не желали,
Мы не герои, хоть и не щадим себя.
Нет, мы невольники, пусть добровольно взяли
Свои оковы. Мы рабы свободы стали:
Ломаем скалы мы, прогресса путь рубя.

И все мы верили, что этими руками
Мы разобьём скалу, мы раздробим гранит,
Что кровью нашею и нашими костями
Пробьём широкий твёрдый путь, но а за нами
Жизнь новая придёт, мир новый победит.

Мы знали: где-то там, там, далеко, на свете,
Что отняла у нас тюрьма, борьба и труд,
По нас льют слёзы жёны, матери и дети,
Друзья там наши, братья, и враги до смерти
И нас, и наш порыв, и ту борьбу клянут.

Мы знали это, и не раз душа болела,
И мысль рвала сердца, и груди страх щемил;
Но ни их слёзы, ни боль собственного тела,
Ни их проклятья нас не отвлекли от дела,
И молота никто из рук не уронил.

Так и идём, идеей скованны святою
В единый фронт, а молоты в руках. Пусть мы
И прокляты, забыты светом и молвою!
Мы ломим скалы, рубим правды путь собою,
Путь вымощаем к счастью общему костьми.

[1878]






Каменярі

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод.
Бо вам призначено скалу сесю розбить».

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий.
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють…

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]