Трiкстерiана 8 частина

Психоделічно-терапевтично-трансформаційна казка в 15 частинах
Автор - Бруна
Написана з квітня по липень 2023 року.
У 2024 році автор зробила аудіо-відео-версію з яскравим музичним супровідом і спец-ефектами.
Відео 7-10 частини тут:
https://www.youtube.com/watch?v=cYLljU5d3s0

ЧАСТИНА ВОСЬМА

КОЛЬОРОВИЙ ЛІС, ЧЕРВОНІ ТА ПОМАРАНЧЕВІ ПРИГОДИ

Дівчина залишилася наодинці із собою і наступним питанням.
- І що ж мені робити далі? – сама собі пробурмотіла під носа мандрівниця, - Куди йти? Попереду - тільки кольоровий ліс. Напевно туди й треба? Годі розмовляти із собою, а то – слово за слово – і не збагнеш, як з глузду з*їдеш.
- Нічого подібного! Розмовляти із собою зовсім не безглузде заняття, це я достеменно знаю. Безглуздо не розмовляти із собою, тримаючи без використання вищу форму комунікації і порозуміння! – прошелестіло десь чи то біля, чи то навколо неї.
- Хто тут? – зойкнула Ана.
- Дерева, а ти бачиш ще когось? – ще більш різноманітно прошелестіло, наче хор заспівав різними голосами навкруги, - Хто ти така?
- Мене звати Ана, а вас чи тебе як? – чемно відповіла дівчина.
- Ми - Кольоровий Ліс, приємно привітати цікавого прибульця у нас! Сподіваюся, наше оточення буде тобі до вподоби. До речі, чи ти вмієш бути гостинною гостею?
- А чому я маю бути гостинною? Там, звідки я, гостинність має виявляти господар до гостей, а не навпаки.
- Яке безглуздя! – здивоване шелестіння роздмухало вітер у кронах і продовжило, - А у нас кожен гість має бути чемним із господарем і подбати про те, щоб господарю, тобто нам, було цікаво, приємно, весело і корисно. А інакше ніхто і кроку не зможе ступити по території.
- А що треба зробити щоб тобі догодити? – вирішила дізнатися правила гри Ана.
- Все просто: йди вглиб нас, прямісінько по золотій стежці, що вестиме тебе, а поки йдеш, лоскочи гілля всіх дерев, які стрінуться на шляху. Ніжно і лагідно – це обов*язково. А ще розповідай нам кольорові казки про нас. І не забувай співати пісні про все, що бачиш. Ну і звісно ж, будь чемною з усіма мешканцями, яких зустрінеш. То й як: впораєшся із цим важким завданням? – прискіпливо загуркотіло листя.
- А що я матиму за це? – вирішила поторгуватися дівчина.
- А що тобі потрібно?
- Мені треба знайти Високе Дерево, на якому живе Індиго диво-птах! Якщо ви приведете мене туди, я залюбки торкатимуся кожного дерева, віршуватиму і співатиму чарівних пісень про все!
- Ой, це зовсім легко. Йди крізь нас, золота стежина знає свою справу, і якщо ти виконаєш всі умови, тоді точнісінько дістанешся Високого Дерева в Синій Пустелі. До речі, ще одна умова: ти маєш дивуватися – щиро і чесно – всьому, з чим стикнешся на своєму шляху.

Наостанок прополоскавши погляд у прозорому дзеркалі Білого Молочного Моря, Ана попрямувала золотою смужкою вглиб Кольорового Лісу.
Спочатку на узбіччі стежки виструнчилися кармінові тополі із темно-вишневим та яскраво-червоним листям. Ана заспівала пісні.
- Жили-були тополі
Кармінової долі,
Вони, немов солдати
І вартові, завзято
Стояли біля стежки.
І їхня суть, як вежа,
Висока і корисна,
Охороняє змісти.
Як було обіцяно, дівчина, здивовано дивлячись на ці дивні дерева, намагалася торкнутися кожного. Але тільки-но вона піднесла до листя свою руку, одразу відчула жар, наче невидиме полум*я огортає червоного кольору істоти. Рука відсмикнулася, і тоді дівчина продовжила спів.
- У вогняному колі
Стоять-ростуть тополі,
Дозвольте ж, доторкнутись
До вогняної хустки,
Що, наче Фенікс ясний,
Є ваша сутність-частка…
І нова спроба доторкнутися до листя вдалася, а кармінові тополі віддали караул дівчині, і в повітря вистрелили феєрверки малинового цвіту, який просипався Ані на голову і ліг біля її ніг ніжним простирадлом палаючих пелюсток. Мандрівниця йшла крізь цей вогняний коридор, який зовсім не завдавав їй шкоди.
- Червоні ми тополі,
Віддячимо достойно
Тій, що відчула правду
Червону, нашу ваду
Ти не зробила болем,
А визнала з любов*ю.
Ти душу нам відкрила
І сенс наш зрозуміла!
І буде він з тобою,
Завжди. Сповна любові
Вогненної пізнаєш,
Червона Ана станеш!

І тут прямо на золотій доріжці Ана побачила невелику пташину, що виглядала хворобливо і не життєдайно. Пташеня тихенько скиглило і на очах розпадалося на сірий попіл. Червоні дерева навколо заспівали сумними голосами:
- Братику наш, фенікс вправний,
Життя тане, утікає,
Як вода. Вогонь згасає,
Братику наш помирає,
Сірим попелом стає,
Хто ж над ним сльозу проллє?
Хто із вічної безодні
Поверне йому свободу?

Червоні тополі палали найяскравішим вогняним листям, але нічого не могли зробити, бо вогонь не може перетворитися на свою протилежність – воду. Ана присіла перед дивним створінням і засмучено дивилася, як пташка в останнє здригнулася всім маленьким тільцем і перетворилася на попелясту купку прямо в неї на очах. Невимовним смутком сповнилася душа дівчини, і чомусь вона пригадала всі свої втрати, які сталися колись в її житті і про які вона й думати забула. Тепер вони повстали на повний зріст і заглядали в її серце непереборним смутком розчарувань і непевності, накопиченим обуренням і роздратуванням на все, що не справдилося, не відбулося й загулося… І Ана, схилившись над сірим скупченням, невтішно розридалася, наче уся вода світу зібралася в її сутності, щоб вирватися назовні водоспадом сліз.
Щирі дівочі сльози впали на попіл, і він почав тріщати, шкабарчати, наче олія на гарячій сковорідці, а потім сталося дивне: сіра купка здригнулася, її охопив різнокольоровий вогонь, а потім з*явився і злетів догори червоно-вогняний чудесний птах! Фенікс радісно кружляв навколо здивованої мандрівниці, а червоні тополі  співали Ані вогняних пісень, аж поки ландшафт Кольорового Лісу не змінився.

Червоний колір зник, бо доріжку, якою йшла мандрівниця, оточили помаранчеві клени із кроною кольору кориці і моркви.
- Помаранчеві панчохи
Вділи стовбури кленові,
І ростуть на кленах моркви
Помаранчевого сорту -
Користь їм надасть кориця,
Що для тістечка годиться,
Помаранчево торкнуся
І завзято посміхнуся,
Бо такий яскравий колір
Дає радість всім довкола.   
І помаранчеві клени заплескали у долоні-листя і прошелестіли:
- Як приємно нам дізнатись,
Що наш колір дає радість!
Буде він завжди з тобою,
Мандрівниця, бо з любов*ю
Ти відчула душі наші,
Ми добром тобі віддячим!
Сила радісної долі
Буде назавжди з тобою,
І ніколи відтепер
Жодна з сірих днів химер
Не дістане серця твого.
Помаранчева підмога
Вивільниться, засміється
І твого торкнеться серця.

Ана радісно засміялася, щиросердно відчувши помаранчеві побажання у собі, але тут сталося дещо. На її шляху прямо посередині доріжки стояла страшна істота: чи то лев, чи то інший хижий звір на чотирьох великих лапах, але чомусь над спиною піднімалися два великі і довгі драконячі крила. Помаранчева шерсть яскраво виблискувала і стирчала, наче гострі шпичаки, що скидалися на голки їжака чи дикобраза. Гидкий монстр викликав одночасно страх і огиду своїм виглядом. Його морда чомусь мінялася, і Ані здалося, що вона бачить, або їй вбачається людське обличчя із певним виразом. Чим більше мандрівниця намагалася вгледітися в очі страховиська, тим більше відчувала те, що відчувала істота: злість і гнів, які були їй притаманні від народження, образу і біль за те, що вона є таким жахливим монстром, який викликає тільки страх і відразу, і велике горе, що ніхто не може полюбити таку подобу, бо не бачить найголовніше – вона – Мандрикара має бути такою, бо її призначення – бути вартовим радості. Чому? Бо ж вона така наївне і тендітна, і якщо до неї наблизиться хтось підозрілий і хитрий, то може знищити радість назавжди. Але без радості нема сенсу будь-якого життя, і жодна реальність не сяятиме без радісного дотику. Саме тому Мандрикара завжди стоїть на сторожі і охороняє справжню радість від несправжніх шукачів…

Думки і відчуття помаранчевого страховиська захопили в свій полон Ану, і тоді дівчина спокійно наблизилася до істоти і без жодного страху і відрази, торкнулася гострих голок шерсті, і вони – на диво – стали такими м*якими, наче шовк, і затріпотіли від насолоди, наче пелюстки троянди. Мандрикара пильно глянула в дівочі очі, і та відчула вдячність і злагоду, якої навіть не могла уявити в такій страшній подобі. Мандрівниця лагідно гладила Мандрикару, і та мурчала, як задоволене кошеня, а її шерсть не колола, а лоскотала пальці. І помаранчеві клени плескали у долоні-листя і шелестіли радісно над ними, благословляючи найприємніші почуття.

І коли Мандрикара насолодилася гарною компанією, вона звільнила шлях, і наостанок змахнувши крилами, пірнула у височінь і щезла у помаранчевому мареві кленів. А дівчина попрямувала далі.
Золота стежка звивалася і продовжувала заводити дівчину дедалі вглиб Кольорового Лісу, який поступово почав знову змінювати колір.