Вiнничанам про поезiю

(з веселим посміхом на устах і з впертого напруженого серця)

В останній раз у вінницькій машині
між квітів у труні, немов би франт,
в постійне вінницьке життя до власної могили
мене доставить чорний катафалк.

Я буду царствений, спокійний,
холоднокровний, як граніт.
Поет-превосходительство-небіжчик
вже мій завершиться візит в зеніт.

Мене чекають друзі в тій пустині -
Шевченко сам й Шекспір-скелет!
Шанують тут і люблять їх понині -
махнемо дружньо на бенкет!

Ми розповім один про все одному
про місце кожного у світу й хто підсів.
Наділять не труну, хоча б корчму у домі.
Ми ж побратими по перу! Не гріх і сміх!

В яких чинах тепер й звання яке, і нащо
творять, - чи лають, чи грошву дають?
Цінують ум, чи душі роздирають?
А як з віршами? Просто видають.

Не поспішаючи, вони розкажуть
про все.Там не побачиш суєти, -
поети-вінничани віників не в'яжуть,
а з Вічністю вони давно на «ти».

І без удаваної скромності, по братськи,
про себе й про книжки свої я розповім
із задоволенням - не коротко! - строкато
про віршик цей причім й почім.

Хай переконуються всі колеги-друзі, -
поезія іще, їй бо, жива!
Навіки буде! І не пахло навіть без ілюзій,
бо не дарма моя пахала власна голова!