Як

Що ж це, мені серце своє
Навпіл розірвати
Якщо в мене папа- русский,
Українка- мати..?!

Вони ж рідні,  любі мої,
Для мене- однеє,
Их любовь для мене стала
Радостью рождения.

Мій дитинства спогад милий-
Петриківки хати,
И стекло озерной глади,
И берез халаты.

З сіном бричка, а ми- зверху
І Вовка сміється.
Севска площадь и куранты,
Земляника, ветер.

Бабці Дуні теплий погляд
Та тітки Тамари,
И объятья бабы Насти,
И дедули счастье...

Як же мені, любі мої,
На "своїх" ділити..?!
Якщо вони цілий Всесвіт
Зуміли створити!

У якому любов щира
Не знає про "мову",
Понимают люди сердцем
Других сполуслова.

И для них любовь к Отчизне-
Не слова пустые,
Ненависті чорні шори
Світу  не закрили.

Вони вірять у майбутнє,
Радуются солнцу,
Та не відають,  що ворог
Підгляда в віконце!

Ненависть чужая, злоба
В засаде таится,
Всесвіт- згине,  бо не може
Зло с добром смириться!!!


Память детства- вічне свято
Любові та щастя!
..а допустишь ли нас, Боже,
Нынче до причастия..?!